СВІТЛІЙ ПАМ'ЯТI ПРАЩУРIВ ¬ВДЯЧНI НАЩАДКИ

СВІТЛІЙ ПАМ'ЯТI

ПРАЩУРIВ ­ВДЯЧНI НАЩАДКИ

роздумами про прийдешне жителi Келеберди.

житeлiв та колгоспу Келеберди

України, з 3eмлі!

Перед тобою - спресована столітями пам'ять нашого села, що cтoiть над Днiпром на краечку Полтавщини, де лiсостеп переходить до степу. Село наше - козацьке з дiда-прадiдa, такими вважаемо себе i донинi.

Ким би не вважав себе ти, якоi б Haцii чи вiри не був - ось тобi наша пам'ять, наша рука. Простягни й ти cвoi - до нас i до вcix.

Вiдтвори спільно з близькими тобi земляками пам'ять свого поселения - не офiцiйнy, а як вона зберiглась у людських спогадах та докумен­тах. Та очищеиа вiд накипу пам'ять зробить нас, напевно, добрiшими i розyмнiшими.

Може, саме це пiдштoвхне початок кращих часiв, кiнeць епохам непорозумiнь i розбратiв? От тoдi й заживемо разом у мирi й злaroдi на цiй вiчнiй, безмeжнiй для людей i тaкiй уже тiснiй для народiв планeтi!

ЧАСИ ПРЕДКОВIЧНI

На високому, пiдстеленому гранiтами пагорбi, що далеко вдається в Днiпpo, розкинулось мальовниче село з дивною назвою - Келеберда. Тільки ця незвична для Полтавщини назва й засвідчуе: тепер прадавній вік колишнього мiстечка - бо старовинних хат давно вже немає, а від шести колишніх цepквів зберiглися хіба що фундаменти ...

пaгорба, і золоті її 6aні сяяли немов мaяки. Вiльний, ие розчленований ще водоймищами Днiпро мав напроти Кeлeбeрди кам'янисту мiлику та швидку течiю; берег 6ув укритий очеретами й плакучими вербами. Biд церкви розкривалось безмежне привiлля! У серпанку за рiкою виднiлись розлоri луки, поцяткованi блакитними заводями та темними гаями, а на обрії здіймалась стіна далекого лісу. Так пахкотiло живою водою i зеленню, така стояла тиша навкруги! .

Чудове мicцe i славна iсторiя Келеберди.

Спогади! За людське життя вони не сягаютъ дaлi босоногого дитинства й стежини бiля батъкiвcькоi хати. Але ж є ще й перекази, iснують арxiви, а слiди дописемноi icтopii зберiгае матiр-земля.

За археологiчними знaxiдками, люди з давнiх давен мешкали на прекрасному надрiчковому пагорбi та поблизу нього. Найдавнiшими були, напевно, мисливцi на мaмoнтів i пiвиiчних оленiв. Бiля тепеpiшнього рибальського стану знайдено уламки горщикiв та крем'янi знаряддя кінця кам'яного віку. У бронзовому вiцi, особливо в серединi другого тисячолiття до нашоi ери, на територii майбутньоi Келеберди iснувало вже чотири поселення: в теперiшньому центрi села, на його заxiднiй та сxiднiй околицях, а також у Павлiвському Kyтi. Цi скотарi й хлiбороби, рибалки й мисливцi вiдносились до так званих багатоп­ружкової та зрубної археологiчних культур, утворених арiйськими племенами (прямими нащадками яких є ipaнцi й iндуси, почасти ­слов'яни, гepмaнцi та iншi). На ix змiну прийшли носії чорнолiської­черняхiвської, а згодом пеньківської культур прадавнiх слов'ян. Судячu з окремих знaxiдок, вони лише вiдвiдyвали територiю май­6утньої Келеберди; стале населення «черняxiвцiв» знайдено в Салiвцi. Про мешканцiв часiв Киiвської Pyci свiдчать знаxiдки не лише керaмiки, але й залiзного замка. Було, значить, що й вiд кого ховати: може, зерно чи пушнину, а може й великі грошi а чи ще якийсь статок.

Не виключено, що вiд вищезгаданих давиiх часiв залишилася спадщина, про яку мовить польський мандрівник ХVI столiття Михайло Литвин: «В центрi мiстечка Келеберда, старого Гебердеевого Рогу, збереглися слiди «замка»( фортецi) оточеного валом у виглядi чотири­кутника на 180-200 сажeнiв у довжину й ширину». На той час це була дiйсно фортеця (закладена в 1557 poцi загоном з двома воєводами, який стримував набiги татар) - але їй могло передувати язичницъке капище-гiбiдей (звiдкiля, мабуть, пiшла назва Гебердей). Подiбнi капища виявлено археологiчними розкопками могил Цегельня й Кормилиця поблизу мicтa Комсомольська, в 10-15 кiлометрах вiд Келеберди. Як i вона, цi споруди займали довгі високi миси (над заливним лугом у гирлi Псла). Про них слiд розповiсти тут докладнiше, бо вони засвiдчують iнтелектуальний piвeнь i звичаї мicцeвoгo населен­ня 4-2 тисячолiть до н.е.

Цегельнi передував рiвчак, викопаний у виглядi змiї з ямою ­яйцем бiля хвоста. 3мiю переодично - напевно пiд час весняного рiвнодення, коли вiдзначався Новий piк- «годували», вiд чого в чорноземному заповненнi її голови залишились уламки чотирьох макитер. Вони належать до початку середньоcтoгiвcької археологiчної культури, як і бiльшiсть дрiбних уламкiв горщикiв навколо святили­ща. А знайденi тут же уламки горщикiв постмаріупольської культури вказують на дружнє спiвiснування двох рiзноетнiчних племен. Друге з них започаткувало поряд зi середньостогiвським капищем чи не найпершу могилу (курган). Небiжчика чомусь не поклали до ями, яку оточили другим змiєвидним ровом (з яйцем бiля голови); все це перекрили округлим насипом. Його першу досипку возвели над похованням жрицi з дерев'яною чашею; небiжчиця, як i переважна бiльшicтъ наступних, була покладена в скорченому ембрiоналъному положеннi й посипана червоною охрою. Рiвчаку надали тепер вигляду двух змiЙ, мiж головами яких встановили жертовний стовп.

Подiбним чином започаткували й Кормилицю. Проте ii перше святилище виявилось набагато складнiшим. Голова змії мала тут вигляд ступнi, перекритої трикутною гранiтною брилою. Тръома брилами було перекрито центральну яму з кiстками жертовної твари­ни. На цей жертовник перiодично - напередоднi Нового року ­встановлювали двi кам' янi стели людиноподiбного виду; кiльком з них надали подобизни до чоловiчого органу, а однiй - до ступнi. На жертовнику мiж стелами розкладали невелике багаття, творили узли­вання та якiсь iншi вiдправи. Через деякий час - напевно вже пiсля Нового року - стели повалювали, а згодом закопували в змiєвидний рiвчак униз головою (тобто «вiддавали змiєвi на поживу»). Так повторювалося шiсть разiв; сьома пара стел залишилась лежати бiля вiвтаря.

Наступним досипкам Цегельнi й Кормилицi надавали людиноподiбного вигляду, як стелам. У будовi однієї з досипок виявлено означенi зернотерками груди, а стелою - лоно; вона, як й iншi, мала здуте черево - «вагітне» небiжчиками-«ембрioнaми»). Груди найостаннiшої досипки («Матерi-3емлi») позначили чашевиди­ми ямами з жертовними багаттями та iн.; лiву грудь вiдзначили уламками горщика та щелепи корови. Пiсля цього будiвництво могил раптово припинилось, - це був час великих мiграцiй арiйських племен.

Iсторикам добре вiдoмо, що п'ять чи бiльше отих племен перекочувало з берегiв Днiпра (Раси або Ciнду чи Iнду, як він тoдi прозивався) аж до Iндії. Сталося це в серединi тoго ж 2 тисячолiття до н.е. - коли в Поднiпров'ї майже перестали будувати могили-кургани, а на мiсця майбутнього Гебердею (Келеберди) виникло аж чотири поселення та, напевно, визначне капище ... Надзвичайно важливо, що Iндiя зберегла не тiльки пам'ятки, ай понинi живу арiйську культуру - зокрема йогу та iншi вчення, величезну священну лiтературу. Серед останньої найвидатнiша Рiгведа - збiрка мiфологiзованих гiмнiв, якi сягають принаймнi 4 тисячолiття до н.е., тобто часiв винекнення вищезгаданих Цегельнi й Кормилицi. Мiфи iндоарiйської Рiгведи дозволяють визначити не тiльки образи, але й наймення розглянених вище святилищ.

Отже змії з яйцем - то є Bpiтpa (врата, перепона), який охороняє новорiчний зародок ycecвіту Валу (з якого походить слов'янський Волох чи Велес). Вченi простежують зв'язок Врiтри зi змiєю Кундалiнi, символiчний образ якої покладено до засад йоги; головна йогiчна мiфологема розповiдає про те, як розбуджена в куприку людини Кундалiнi спороджує вєни Пiнгалу та Iдy, якi здiймаються вздовж хребта ... 3а цима, на перший погляд, казками стоять цiлком конкретні й надзвичайно глибокi знання про зачаття (поєднання сперматозоїда­Врiтри з яйцеклiтиною-Валою) та формування ембрiону (з хребта й стaдії змiєподiбних амфiбiЙ). Тож цiлком закономiрно, що будiвництво розглянених нами могил завершуєтъся iдeєю вiдродження померлих з лона Maтap-сура-Притxiвi (Матерi-сирої-3емлi). При цьому груди ії останнього втiлення вiдповiдають iндоарiйськiй концепції «Небесноi Дiжи» - яку померлi наповнюютъ у потойбічному свiтi «життєдайною наснагою», жерцi пiдiймають цю дiжу на нiчне чи зимове небо, а сонячнi боги-деви (родичи слов'янсъких Дива та Диви-Живи-Життя) виливаютъ ії на землю людей. Отак i плине коловорот буття-небуття!

Притому людське життя впiдпор'ядковане «дню Брахми» -багаторiчним циклам, на протязi яких Уcecвiт виникає й щезає- оновлюється в oгні. Його знаком стали, напевно, багаття в персах останньої (перед походом до Iндii) Матерi-3емлi. Може, саме з цього обряду, що вiдбувся три з половиною тисячолiття тому, й закрiпилася за могилою назва Корми­лиця.

Певний сюжет розшифровується в ії найдавнiшому святилищi.

Головний мiф iндоарiйської Рiгведи розповiдае про змiєборцiв Iндру та Вiшну, якi напередоднi Нового року знешкоджують злого Bpiтру й визволяють Валу - але вже через сім днiв знову потерпають вiд воскреслого змiя. Найвизначнiшими символами цих двох героїв-богiв є, вiдповiдно, палиця-ваджра у виглядi бичачого статевого органа та ступня, якою «Всеосяжний» Вiшну утворюе всесвiтнiй простiр ... Вci тaкi вiдповiдностi знайдено археологами при розкопках Кормилицi.

Україна досьогоднi зберiгае культурну спадщину аріїв - якi сформувались i довга жили у Поднiпров'ї. Так, Iндра започаткував iмена українського Ондрiя та грецького Андрона, а Вiшну спорiднений з iндуським вiш/с/ами та давньоруськими весями - селами. Специфiчно українські громада, гарман, майдан, рада (свята) вживаються також нащадками apiїв в Iндії: грамадевата, гардан, майдан, раджасуя, - у тому ж самому значеннi. А легенди про 3мієві вали й змiєборцiв Кузьму та Дем'яна? А Рахманський Великдень з його символом степовоїї могили наокремiй тарiлi, обкладенiй «небіжчиками»-крашанками, та з переказами про переселення paxмaнів (брахманiв) за Сине море? А Козак Мамай (за мамаями, кам'яними ідолами з тих же могил) зi Савур-могили або, як кажуть ще, Савурюги - арiйської' Сувар-юги, «Осяянного Небесним Вогнем поколiння», спорiдненоro давньорусько­му Сварогу, тобто С/у/вар-ог/ню/ ... Taкi ж уявлення й свята побуту­вали по всiй Україні, а значить i в Келебердi.

Про сиву давнину ії культурно-iсторичних традицiй свiдчать козацькi могили на сiльському кладовищi. Вони увiнчанi кам'яними стелами з викарбуваним чи прив'язаним дерев'яним хрестом, - ­своєрiдний синтез язичницької та християнської символiк. До першої вiдноситься також мiсцевий звичай (засвiдчений при розкопках кypraнiв зi старими кладовищами бiля Кормилицi) кидати до труни пiд небiжчика кiлька вуглин із печi: пережиток дохристиянських трупоспалень, що досi побутують у Iндії. А от кінські ноги в домовинi разом зi старим - то ремiнiсценсiя половецьких часiв, коли воїна ховали поруч з конем i при зброї. Такі поховання XI-XIII столiть були дiйсно знайденi на вершинах Цегельнi й могили бiля Кормилицi. То були, може, найпершi козаки, яких називали тoдi черкасами - чири-кисами, «людьми apмії» спiвдружнiх Pyci половецьких племен, якi несли прикордонну службу разом iз дружинниками вздовж пiвнiчних рубежiв Дикого Поля. 3 тих далеких часiв зберiглась, напевно, легенда про пра-Козака, похованого вiрним конем у Савурюзi. Чи не було це традицією арійського Гандхарви - Спасителя-вершника, спорiдненого з давньогрецьким Кентавром?

О, пам'ять! Сива пам'ять Матерi-сирої-3емлi. Ти сягаеш величез­них глибин «iндоевропейської спiльноти племен» - коли пращури сучасних слов'ян та iндусiв, ipaнцiв i німців, англiйцiв та iталiйцiв, литовцiв й циган та ще багатьох-багатьох спiвiснували вздовж Причорномор'я. То був 3олотий Biк людства, осяянного життєдайним Небесним Вогнем! ..

КОЗАЦЬКI ЧАСИ

Iснує кiлька легенд та iсторичних свiдоцтв про виникнення сучасної Келеберди.

Одна з легенд, яка узгоджуеться з вищенаведеними знахiдками часiв Київської Pyci, оповiдае про укрiплення кiнця ХIII столiття, зроблене козаками-черкасами, якi розпочали «партизанську» (тобто народну) боротьбу з ординською навалою хана Батия. Очолював цей невеличкий загiн буцiмто Cipко - не той знаменитий запорiзький отаман, а один з його попередникiв. Ciрко,як i cipoмaxa - це втаемничена назва вовка-перевертня, на яких (за переказом ще давнь­огрецького «батька icтopії» Геродота) буцiмто вмiли обертатись неври­праслов'яни Поднiпров'я. Так воно чи не так, але подiбнi уявлення пов'язанi з вченням про переселення душ iндоарiйських брахманiв, а до недавнього часу побутували й серед українських характерникiв. Про це зберiглося чимало легенд.

Одна з таких легенд розповiдае про святого Юру (Георгiя) в оточеннi кiльконадцяти вовків; козак виходить живим i щасливим з цiєї кумпанії, якщо виявить смiливiсть i чеснiсть. Ця легенда спорiднена з побутуючими на Кавказi мiфами про вовко-людей з оточення Гмерті, родича арiйсъкого Асури. Ймовiрно, що саме з Кавказу походить назва Келе-берди (Кере Берди, Калiберди - як засвiдчили ще старовиннi грамоти). Там топонiми керт, кале - «огорожене мicцe», «Фортеця», а також берд - «крутий берег», «урвище» iснують здавна, ще з часiв хуррито-арiйської держави Miтанні. Вiдомо, що пiдвалини цiєї держа­ви закладалисъ у Поднiпров'ї - де вже в 3 тисячолiттi до н.е. була збудована бiля сучасного села Михайлiвки на Херсонщинi (чи не найперша в Європi) кам'яна фортеця на крутому березi Днiпра.

Отже Келеберда - це «огорожене мicцe над урвищем» або ж «Фортеця на крутому березі». Перша трактовка бiльше вiдповiдає попереднiй назвi Гебердеїв Pir та можливостi iснування тут арiйсько­-хурритського ще Капища-гiбiдея, а друга - легендi про черкасiв Cipкa. Сподiваємось, що подальшi дослiдження дозволять вирiшувати це питання з бiльшою конкретнiстю. На нашу думку, оптимальним є взаємодоповнення обох наведених вище трактовок.

Народна етiмологiя виводить назву села Biд козака за призвись­ком Коли берда(«Коли бердишем!» - буцiмто закликав той у битвах) або Берда, «коло якого почали селитися люди». Як i Ciрко, той мiфiчний козак очолював невеличкий зaгiн ачи пост, який мав споглядати з келебердянського пагорба за рухом татарських загонiв та чинити ім перепони. Цi легенди зберiгають присмак боремних XIII-XVI столiть, коли формувалось славетне українське козацтво.

Iсторичнi хронiки свiдчать про те, що в серединi XIV столiття територiя Гебердеї (Келеберди) разом з прилягаючими мiсцевостями опинилась пiд владою Великого князiвства Литовського, яке з перемiнним успiхом воювало з Золотою Ордою. В 20-х роках наступ­ного столiття князь Biтовт дiйшов походом аж до пiвнiчнокавказької Кабарди i запропонував тамтешнiй черкеськiй княгинi пересилитись разом з плем'ям до пiдвладної йому Полтавщини. Пропозицiю було прийнято й черкеси заснували тут кiлька поселень. Не вiдомо, чи саме вони дали назву Келебердi, чи просто поновили прадавню, вже мiсцеву традицiю; в усякому разi пiдтверджується кавказьке походження цього наймення. Щодо спорiдненостi черкесiв з найпершим козаками­-черкасами, а обох - з вищезгаданими половецькими чири-кисами, то тут ще 6агато неясного. До того ж вчений В.Г.Ляскоронський виводить назву села вiд Керимберди - одного з синiв хана Тохтамиша, який втік вiд батька пiд захист литовського князя Bітовтa.

В усякому разi через 100-200 pоків пiсля описан их вище подiй Михайло Литвин засвiдчив досить вжє давню замiну назви Гебердеїв Pir на мiстечко Келеберду, а також «слiди замка, оточеного валом». Вiдзначено його i в «Книге Большому Чертежу» 1627р. - першому географiчному, а по части й етнографiчному опису Росiйської держави та деяких cyciднix кpaїн. На цi роки мiстечко вiдносилось до Канівського староства i в ньому знаходилась Келебердянська сотня Полтавського козацького полку. Тож прадавнi укрiплення було, напевно, поновлено й пристосовано до нових вiйськових умов - особливо для захисту вiд набiгiв кримських татар.

На протязi XVH столiття Келеберда розрослася. Oкрім вигiдного розташування цьому сприяли ще двi обставини: посилення козацтва ~a притiк втiкачiв з Правобережної Вкрaїни, яка потерпала від ординців i закрiпачення Польщею. 3 Келебердянською фортецею пов'язанi селянсько-козацькi повстання на чолi з Семеном Гаркушею й iн., та події визвольної вiйни 1648-1667 pоків. Незважаючи на таку pyїну, мiстечко мало вже багато мешканцiв i аж 6 церков: Покровську, Рiздва Богородицi, Троїцьку, Преображенську, Михайлiвську та Миколaївську.

Яскравi сторiнки козацької iсторії Келеберди пов'язано з особис­тостю найславетнiшого запорiзького отамана Iвана Cipкa (вiдомого широкому загаловi за картиною I.Ю.Репiна «3апорожцi пишуть листа турецькому Султанові»). У 1673-1674 роках Ciрко допомiг царевi розправитись з Лжесимеоном - варшавським мiщанином, який видавав себе за гнаного наслiдника росiйського престолу i мав у цьому пiдтримку декого з Келеберди. Пiсля страти в Mоскві самозванця цар пожалував Iванові Дмитровичу соболiв, а той звернувся до нього з проханням: «Устарел я на воинских службах, а нигде вольного житья с женой и детьми не имею, милости получить ни от кого не желаю, только у царского величества: пожаловал бы великий государь, велел бы дать в Полтавском полку-под Днепром городок Келеберда». Цар Олексiй Михайлович вдовольнив це прохання - але гетьман Самойло­вич, ворог Cipкa, почав проти цього iнтригувати, i славнозвiсний отаман лишився жаданого мiстечка. Пiдступний гетьман затримав адресовану Cipкові жаловану грамоту i надiслав царському Boeвoдi брехливого листа: «А что он, помимо гетьманского ведома, выпросил себе местечко Келеберду, то он недаром того добивался: если б только он мог туда войти, то у него было бы прямое убежище. Было и есть у Сирка намерение заодно действовать с ляхами ... » А Iвaнoвi Ciркові в той же час вiдправив таке: «О Келеберде, которую просил себе господин кошевой, пусть не теряет надежды: если он пожелает жить с нами в Городах, то для него не только это местечко, но и другие найдутся, и так как в Келеберде нет еще никакого устройства, то об ней нечего и убиваться особенно».

Вiдомо, що весною 1689 року гетьман Iван Мазепа послав до Келеберди загiн на випадок вiйни з кримськими татарами, якi порозумiлися в той час з запорiзькими козаками. 3апорожцям гетьман не довiряв, зокрема чинив ім перепони вiднuсно Келеберди. 3берiгся лист кошового отамана Iвaнa Гусака, в якому він докоряе Мазепi за розпорядження не давати козакам вiльного права присилати до мiстечка на зимiвлю «вiйськового арматнаго стада». На це гетьман слушно вiдповiв, що Келеберда впiдпорядкована Полтавському полку i разом з iншими мiстами пiдлягає вiйськовим становищам; а що запорожцiв у Келебердi не шанують, так у тому вони caмi виннi: бешкетують там i кривдять людей. Весною 1693 року татари зробили набiг на Келеберду i захопили великий полон. Ця орда ще з мiсяць кружляла довколо - аж доки загiн на чолi з Максимом, козаком Cepгiєвського куреня, не знищив Ії. Доповiдаючи про це Мазепi в листi, запорожцi одночасно докоряють гетьмана за дії iншого загону, який той послав до Прогноїв «не стiльки для здобуття татарських язикiв, скiльки для смятiння й згуби низових козакiв» (як пише про цi поди Д.I.Яворницький). Такий докiр дуже не сподобався Iванові Мазепi ­але він проявив витриманнiсть i розсудливiсть, коли невдовзi виручив запорожцiв зi скрути: дозволив 300-м козакам перезимувати й прохар­чуватись у Келебердi. Toдi колись i склалася пiсня:

Гей, в дорiженьку та великую На нiч не пускала.

Ой в городi у TaBaHi

Три квiточки в'ється,

Ой не за великi грошi (Овраменка) вбито,­3а жупан голубенький,

Особливо тяжкий татарський набiг пережила Келеберда взимку 1696 року; мiстечко було розорено.

Але ще тяжчої наруги зазнало воно 16 квiтня 1709 року вiд росiйського вiйська на чолi з полковником Яковлевим.

На той час, ще з 20-х pоків XVH столiття, Келеберда була сотенним мiстечком Полтавського полку, впiдпорядкованого гетьманськiй владi, що слугувала Росiйськiй iмпери й мала вже досить обмежену українську автономiю. Центр мiстечка становила чотири­кутна фортеця, що складалася з рову, земляного валу, дерев'яного палiсаду та, ймовiрно, шести невеликих башт. Опрiч численних хат посаду почали розбудовуватись навколо Келеберди хутори. Населення складалось з мiщан (ремiсникiв, рибалок i лоцманiв, тopгoвцiв), постiйиих та иaїзжих козакiв, селян та тимчасового люду (здебiльше бiглих крiпакiв, якi не захотiли чи не встигли при6итись до козацтва); пїереважали українцi, але траплялися й iншi.

Пiсля того, як гетьман Мазепа, а з ним запорожцi на чолi з кошовим Гopдieнкoм змовились зi шведським королем Карлом ХII проти Pociї -прагнучи повернути Українi допереяславську незалежнiсть, - Келеберда стала причетною до пiдготовки Полтавсь­кої битви. Тут, а також у розташованiй недалече Переволочнi зосере­дилось запорiзьке вiйсько. 3а донесениям нeвipнoгo Мазепi чигиринсь­кого полковника Галагана,звiдсiля запорожцi «прельщали народ», пiдбурюючи його еднатись зi шведським королем проти росiйського царя, бити незгодну з таким планом старшину i приеднуватись до низового козацтва - що чимало людей i зробило. Сам Мазепа, з метою змiцнення свого задуму , пустив чутку про перехiд на його бiк князя Меншикова та графа Шереметьева. Росiйське ж командування таемно розповсюдило в Келебердi та ще деяких мiстечках Полтавського полку листи зi спростуванням гетьманської хитростi, - внаслiдок чого чимало запорожцiв, якi i ранiше не довiряли Мазепi, почали кидати його; до того ж вони бiльше симпатизували царю, анiж королю. Подiбний настрiй мав i келебердинський сотник, доносячи проросiйськи настроеному миргородському полковнику Апостолу, що xотів би служити пiд його началом й уповае в цьому на Бога.

Доля, проте, розпорядилась iнакше. Цар Петро 1 наказав князю Меншикову, а той - полковнику Яковлеву посунути з Киева на 3апорiзьку Сiч три росiйськi полки, «чтобы истребить все гнездо бунтовщиков до основания». Д.I.Яворницький з посиланням на попереднiх iсторикiв пише, що Меншиков звелiв полковниковi об'явити запорожцям вiд iмeнi государя: якщо вони покаються, ви6еруть нову старшину i пообiцяють надалi вipно служити йому, то він їх простить i залишить при колишнiх правах. Незважаючи на це, донськi козаки пiд командуванням Яковлева раптово напали на запорiзький загiн у Келебердi, чимало їх перебили, вирiзали вcix мешканцiв, а мiстечко спалили. Подiбна доля спiткала й сусiдню Переволочну. 3апорожцi вiдстоювали цю фортецю до загину - за що Яковлев наказав знищити до ноги навіть жiнок i дiтей; тих, хто ховався в хатах, спалили разом iз ними. Багато людей пробували рятуватись у Днiпрi - та мало хто виплив з-пiд куль i холодної води ...

Кошовий отаман Костянтин Гордiенко передбачав напад росiйського вiйська на Сiч i ще в березнi намовляв шведського короля брати Полтаву, що заважала пiдступам до 3апорiжжя. Але облога Полтави, де стояла росiйська залога, затяглась на три мiсяця - аж до пiдходу великого вiйська на чолi з царем. На той час Яковлев за допомогою зрадника Галагана зруйнував Сiч.

Пiсля поразки пiд Полтавою 27 червня 1709 року переважна бiльшiсть запорожцiв заснували нову Сiч у пониззi Днiпра, - а їхнiй кошовий Гордiенко, король Карл, гетьман Мазепа та його генеральний писар Орлик оселились тимчасово пiд захистом турок у Бендерах. Через два мiсяцi Мазепа помер, i запорожцi, яю залишились iз Гopдieнкoм, у трaвнi 1710 року проголосили Пилипа Орлика гетьма­ном Укрaїни. Biн сподiвався, що незалежнiсть прийде за допомогою Туреччини й Швецiї. Походячи з такої iдeї, гетьман-втiкач i вipнi йому запорожцi склали писемну угоду (Biдoмy як  конституцiя Орлика. ), як той має правити крaїною та забезпечувати права 3апорiжжя. За тiєю угодою, гетьманська влада пiдлягала контролю генеральної ради старшини, а сам гетьман мав пильнувати, щоб вона не гнобила й не закрiпачувала нi козaків, aнi посполитих селян чи мiщан; Днiпро з yciмa притоками вiд Очакова до Переволосної - а також це мiстечко, Келеберда й Трахтемирiв - мали належати Вiйську 3апорiзькому. «10 травня року 1710-го король схвалив обрання Орлика гетьманом та його конституцiю. Все було добре обмiрковано, та тiльки не судилося укладачам конституцiї вернутися на Украіну, щоб здiйснити ії,­пише з цъого приводу укрaїнський дореволюцiйний iсторик Андрiан Кащенко.

Вiд тих далеких часiв мiж Келебердою й Переволочною залишив­ся Мазепин Яр - назва лiсового урочища.

Келеберда пiсля завданого Яковлевим погрому поступово вiдродилась - i побутово, й морально. Ще й досi побутують згадки про чудернацькi звичaї шведiв, нелюбов до іхньої неправославної вiри. Це при тому, що шведи -на вiдмiну вiд тих же запорожцiв - з мiсцевим населенням поводились дуже чемно, обачливо. А на росiян люди зла не тримають, побiчно пiдтверджуючи цим гiркий висновок видатного українського історика Яворницького: «Жестокости, выказанные вели­короссийским войском в отношении запорожцев, служат лишь под­тверждением той общеизвестной истины, что войны между народами одной веры и одного происхождения -самые жестокие и самые кровопролитные из войн, подобно тому, как ненависть между братьями и близкими родственниками - самая сильная из зненавистей».

у 1730 рощ в мiстечку вже було 499 дворiв. За даними 1735 року Келебердянська сотня налiчувала 194 козака, серед яких кiнних озброених було 178, а 16 належало до пiшої та ще й беззбройної сiроми.

А через два роки, пiд час росiйсько-турецької вiйни 1735--1739 pоків, Келеберду було призначено пунктом зосередження одного з трьох корпусiв apмiї, яким командував видатний полководець Рум' янцев.

3а планом 1746 року мiстечко мало чотирикутну фортецю 220х32,5 саженiв та власний шпиталь; на планi крiм дворiв показано будинки сотенних установ, крамницi, дерев'яну церкву Рiздва Богородицi. У 1764 poцi, коли Келебердянська сотня була вiднесена до Новоросiйської губернії, в мiстечку мешкало 3186 чоловiк. Сотня мала шовковий яскраво-червоний прапор з зображенням шаблi та булави, перехрещених на казанi - символи достатку; вiдповiдним був напис: «Козацькому роду нема переводу» . Наказом Державного Ciноду в 1768 poцi було засновано Келебердянське духовне правлiння. До Келебер­дянської волостi входило чимало хуторів: Павлiвка, Карпенки, Коноп­лянка, Колiсники, Компанiйцi, Кобелячок, Горiшнi Плавнi, Пiддубне, Пришиб, Панченки, Овчаренки, Небоги, Мотрино, Михайленки, Maxнiвкa, Дробецькiва, Кушки, Cocнівкa, Святодухи, Стогніївка, Гарагулi, Жилiвка, Тищенки, Сторожi, Солониця та iншi. Яке розмaїття засновникiв, фаxiв, мiсцевостей, доль вiдобразили однi лише назви! Де тепер тi хутори ачи села, де вихiдцi з них? - Гай-гай, зрiвнялись з землею, розiйшлися по cвiтy! .. Як i козацтво, скасоване фактично разом з 3апорiжжям у 1775 роцi.

Проте Келебердянська волость продовжувала вважатись козаць­кою аж до встановлення Радянської влади. До того часу мешканцi при переписах населення записувались здебiльше як козаки, вважаючи це iнколи за нацiональнiсть. Мали право вважати - бо хоч i не рубаки, але характерники траплялись тут донедавна ...

Про досьогоднiшнє збереження традицiй сказано в попередньому роздiлi й буде мовитисъ далi ...

МIЖ ЗАПОРIЖЖЯМ і РАДАМИ

Незадовго до скасування в 1775 poцi 3апорiзьської Сiчi Келеберда налiчувала 3186 чоловiк: 1014 виборних козакiв, 443 пiдпомiчникiв, 1729 посполитих та рiзночинцiв. Наприкiнцi столiття, коли Росiйська iмперiя закрiпила свої пiвденнi рубежi й припинила татарські набiги, чимало келебердян стали вiдселятись на хутори та в села. Туди ж 6уло перенесено кiлька дерев'яних церквiв: Покровська - до Кобелячок, Вознесенська - у Пришиб, а згодом (вже в 1864 poцi) i Архiстратиго­Михайлiвска - до Солоницi.

У 1783-1789 роках мiстечко входило до складу Кременчуцъкого повiту Катеринославського намiсництва, яке очолював граф Потьомкiн-Тавричеський, прозваний колись запорожцями Грицьком Нечосою. У 1787 poцi iмператриця Катерина 11 у супроводі намiсника по дорозi до Криму подорожувала з Кременчука до Катеринослава на галерi, де на веслах були дужi та вправнi козаки зi славної Келеберди. Ось i вона ­виплила з-за Гебердієвого Рогу своїми чепурненькими бiлими хатами, зеленими садочками, золотом и хрестами над рiзнокольоровими баня­ми. 3амилувався Потьомкiн заможним мiстечком - i давай просити царицю подарувати йому. Почувши таке, гребцi А. Чувало та П.Слюсар кинули весла, впали на колiна перед Катериною i стали благати:

- Maтiнкo, не вiддавай! во ми ж вiльнu, козаки ж! .. Iмператриця завагалась, вирiшила зважити, побувавши в мiстечку на зворотньому шляху. Але поверталась до Петербурга вже iншою дорогою, та й вiдносини з отим Грицьком Нечосою перемiнились ...

3i слів знаменитої Одарки Муравйової, про яку буде ще мова, записано деща iншу легенду. «Мiй батько розповiдав, як цариця Катерина нашим Днiпром пливла. атак собi пливе та й пливе. А котре село лучиться над Дніпром, то все своім генералам дарувала. Покаже пучкою, хустиною нiйне -.-- i пропало. Покiль допливла з Киева до Кременчука --- роздарувала все, стомилася й пiшла спати. Проспала Келеберду. Вийшла на сонце - аж уже по Келебердi - тiльки хрести на церквах мрiють. Генерал тодi --навколiшки. Катерина й слухати не схотiла. «Диви, який хитрий, - шiсть церков на березi - не дам Келеберди! >,

Досi iснyє ще й третя -- найдальша вiд iстоpiї, проте найбiльш поетична легенда. 3а нею, напасть вiд Келеберди вiдвели козаки­-характерники зi зруйнованої царатом Сiчi- вони тричi оборали мiстечко срiбним плужком в упряжцi з чорним котом,-- от цариця з почтом його й не помiтили, заслiпило ім очi.

Так i залишилось мiстечко вiльним, козацьким поселенням! .. Аж до вкоренiння радянської влади майжс вci келебердянцi записували себе козаками.

А почалось тут таке суцiльне самоокозачування здавна. При­наймнi, з початку XVII столiття, коли царський уряд почав дарувати на Полтавщинi за довгу вiйськову службу маєтки грузинським кня­зям. 3аза Баратов отримав у 1738 роцi в самiсенькiй Келе6ердi (про яку намарно мрiяв славетний запорожець Iван Cipко) тридцять дворiв посполитих, до яких тодi почали записувати й продавших свої земельнi надiли козакiв. А в 1763 poцi князю довелоеъ нaдiслати до Генеральної військової канцелярiї таке прошенiє: « .. называют себя, что они козмаи (тобто козаки), а не подданные мои, и один по одному без моего дозволения сами собой начали в том же м-ке Келеберде дворы и грунты охочим людям продавать ...»

Слiд зауважити, що серед iнших поважних грузин тут побував посол Kaxem - Гарееван Чавчавадзе, дiд дружини славнозвiсного росiйського поета й дипломата Грибоєдова. А з родини князя Устама Єpicтaвi (прiзвище якого закрinилося за селом Єрестiвкою Келебердянської волостi) вийшов Д.О.Єрiстов - один з лiцейських друзiв самого Пушкiна ... Слiд також пригадати, хоча тут i нe зовсiм до ладу, протопопа отця Петра з Келеберди, згаданого Гоголем у знаменитiй «Повести о том, как поссорились Иван Иванович с Иваном Никифоро­вичем».

У 1843 poцi, подорожуючи з Переяслава на 3апорiжжя, Келебер­ду вiдвiдaв Тарас Шевченко. Через 93 роки цю подiю записав з уст баби Одарки -найстарiшоro виборця до Верховної Ради СРСР - укрaїнський письменник Ю.Яновський .

«... Вулиця повертає до берега, свiтить латаною стрiхою бабина хата.

Баба Oдаркa сидить, поклавши руки на колiна. Вага лiт вигнула горбом Ії спину, здушила докупи кощаве тiло, зробила його цiлком дитячим . Столiття дмухнуло на неї i обпалило, потемнiло обличчя. 3­пiд важких повік дивляться мудрим поглядом древньої птицi бабинi очi. Дитяче тiло - i нсподванні -- великi вузлуватi руки та босi ноги ...

Ми посiдали в бабинiй xaтi. П'ятьох iмператорiв всеросiйських пережило Ії дpeвнє тiло. Вона тiльки на шiсть років молодша вiд Шевченка ...

- каже баба. Повiки налягають на ії очi, до землi хилиться iї зip.- Дев'ятьох дiтей поховала, онуки в землю полягли, правнуки не задержалися, а ти, бабо, доживай віку без роду й прароду ... Чого це у вас на весiллях пісно? День танцюють, а на ранок забувають. Се й богу гнiвно ....

- Саме обмолотини попили, - говорить баба Одарка, - сидять мати край вiконця, прядочка у іх гpaє, веретенце шумить. Коли це ­щось у хату. Прибився парубок хтозна й звiдки. Ой, чи з поля, чи з лугу, та не вдавай серденько втугу. Було мeнi либонь сiмнадцять. Колупаю причiпок, на парубка не гляну. А він же красний! Ciв край столу, добридень одцав. Шабатурку одкрив да й малює. Я й занiмiла. Як у церквi стою. Наче янголи мeнi спiвають, боюсь поворухнутися. Мама прядуть, а парубок малює ... А тодi вiддав мeнi той образок, що малював - i пішов. Тай по цей день. І хто він - не знаю. Тiльки очi його дивлятъся на мене, як i дивились. Дивляться, не гaснуть.

Баба Одарка пiдняла віко на скринi i витягла згорнутий жовтий аркуш паперу. їталiйсъким олiвцем там було намалъовано дiвчину безмiрної краси. Вона стояла серед хати в буденнiй одежi, i вci кpacуні cвiтy могли ій вклонитися. В очi вcix прийдешнiх поколiнъ дивилася юна Одарка. Пiд малюнком був пiдпис - ~T .Шевченко~. Нижче стояло -- «Наречена~ .

Одарка Муравйова прожила десъ 122 роки. Що ще додати до прекрасного нариса Ю.Яновського «Наречена»? Мабуть лише те, що проведiння чи Бог не випадково привели молодого генія в цю хатину на шляху до рyїн славнозвiсної Сiчi, а потiм зберiгали Одарку разом з ії дивовижним портретом на протязi довгих десятилiть, - то була добра вiдзнака козацькому минулому Келеберди. А може, Шевченко й дiйсно знайшов собi тут наречену, - та от не судилось, розiйшлися шляхи ...

А з'являлися ж i щасливi сiм'ї вiд зайшлих метких парубкiв!

Роди новаків, Азарових пiшли вiд вiдомих плотогонiв з Литви, якi й досi вважаються в Келебердi сильними характерниками-чаклунами. Одарка от погляд Тараса через усе довжелезне життя пронесла; литвини також, розказуютъ, могли i « гледзiти~ й «Biдг ледзi ти~ - тобто користувались дурним або щасливим оком, спроможним згубити чи зцелити людину .

З 1802 року Келебердянська волость стала належати до Кремен­чуцького повiту Полтавської губернiї. За переписом 1859 року мiстечко мало 595 дворiв, 4952 мешканця, 5 церквiв, лiсову пристань, 3 ярмарки на piк; згадуються також щонедiльнi базари, крамницi, млини й вiтряки, а серед населення - 1986 козакiв, 452 мiщан, 18 євреїв. З 1844 року в мiстечку працювала однокласна школа, яку після скасування крiпацтва реорганiзували в земську. При Преображенському (дерев'яному, збудованому в 1851 poцi) та Троїцькому (кам'яному, 1854) храмах iснували також церковно-парафiяльнi школи - де кpiм письма та лiчби навчали ще закону Божому й спiву. Кiлькiсть учнiв у Келебердi 1860-1864 pоків зросла з 43 до 68. За переписом 1862 року oсвітy мали як виборнi козаки (335) й мiщани (105), так i заможнi селяни (117 чоловiк). При церквах були також бiблiотеки. Xpaмoвi свята вiдзначались (за старим календарем): 24 травня - в Троїцькiй церквi, 6 серпня - в Преображенськiй, 8 вересня - у Рiздва Богородицi, 8 листопада - в Михaйлiвськiй, 6 грудня - в Миколaївськiй.

За переписом 1900 року, який проходив в умовах занепаду українського козацтва та нового адмiнiстративного подiлу (коли вже Павлiвка та iншi села й хутори рахувались окремо вiд мiстечка), Келеберда мала 256 дворiв, 1416 мешканцiв, 4 церкви (до вищезгада­них Преображенської та Троїцької в 1894 i 1898 роках приєднались ще дерев'янi Миколaївська й Рiздва Богородицi). Працювали камено­ломнi, де добували rpaнiт i гнейси, а також близько 20 водяних млинiв, понад 10 крамниць; ярмарок стало 4 на piк. За переписом 1910 року дворiв стало вже 303, хоча кiлькiсть мешканцiв залишилась практично незмiнною. Значною подieю 1911 року стало вiдкриття другого земсь­кого училища, тепер вже двокласного. Про це подбав колишнiй житель Келеберди пан Кирста. Пiсля закiнчення тут церковно-парафiяльної школи вiн завершував свое навчання вже в Киевi, довго працював у духовнiй ceмiнapiї, а зароблену копiйчину вiдкладав для дарунку cвоїм землякам. Нарештi він змiг передати до казни 10000 карбованцiв i при допомозi земства розпочати в 1909 poцi будiвництво на своїй батькiвщинi нової школи ... Зворушлива проява громадянської cвiдoмостi й самопо­жертви!

Першим директором нового училища був H.O.Moсковкін, iнже­нер за фахом. Kpiм загально-освiтнього навчання вiдкрив для юнакiв ще й кустарно-промислову школу - витративши на неї частину приданого своєї молодої дружини. Що й казати, cвiдoмi громадяни були i тoдi, коли не було ще нaдмipного iдеологiчного тиску ... І от потяглися селянськi дiти з навколишнiх хyтopiв до токарних та слюсарних вepcтaтiв цiєї унiкальної школи. За три роки, до початку Першої cвітової вiйни, з неї вийшло кiлька майбутнiх висококласних майстрiв: М.О.Старушенко -- «Золотi руки», О.М.Гарагуля -лауреат Державної премiї у галузi чорної металургії та деякi iншi.

Дореволюцiйна Келеберда спороджувала й iнших видатних дiячiв.

Iсторiя зберiгла iм'я дипломатичного сотника Петра Тронецького, який i в страшнi роки пiсля розгрому гeтьмана Мазепи зумiв зберегти найбiльший в усьому репресованому Полтавському полку загiн.

Були й вченi. Я.М. Козельський (1729-1795) закiнчив Киевсько­Могилянську Академiю, працював викладачем у Петербурзькiй, сек­ретарем Сенату, залишив по собi багато праць з математики, механiки, мистецтв, фiлософiї. Його вважають продовжувачем Г.С.Сковороди й М.Б.Ломоносова, iдейним попередником О.М.Радищева. У тому ж столiттi народились П.А.Гординський - вiйськовий лiкар, автор ряду праць з медицини, дослiдник мiнеральних вод Кавказу, а також Т.У.Бiленький - професiйний фiлолог й iсторик, спiвробiтник газети «Кавказ». М.М.Лебiдь (1889-1939) набув визнання в укрaїнськiй поезiї ... Серед сучасних наукових дослiджень келебердянцiв слiд вiдзначити глибоку iсторичну розвiдку I.М.Бласюка «Передiсторiя сучасного стану народу й культури Укрaїни», видану iнститутами фiлософiї Aкaдeмiї наук Укрaiни та Укрaїнознавства при Київському Державному унiверситетi в збiрцi «Екологiя i онтологiя» (К, 1994).

Oтaк i пiдiйшла Келе6ерда до революції 1917 року. Ії сколихнула вже перша з них - буржуазно-демократична, Лютнева. Але мiстечко пiднялося лише 4 (17) квiтня з нагоди святкування незалежностi Укрaiни. Перед цим на Полтавщинi пройшли багатолюднi мiтинги й збори. Ix повiнь захопив i Келеберду. Чи не вci мешканцi вiдгукнулись на заклик загодя вивiшених оголошень: «Українцi! Громадяни! 3акликаемо Вас ycix о другiй годинi до волосної збiрнi на святкування вiльної Укрaїни!». 3давалося, що воскресають козацькi традицiї. Громада з жовто-блакитними та червоними прапорами i запорiзьким малиновим стягом, пiд гаслом «Ще не вмерла Україна» рушила назустрiч портрету Тараса Шевченка - святкування 100-рiччл наро­дження якого незадовго до цього забороняв царський уряд. Портрет несли вчителi. Його зустрiли шевченкiвським «3аповiтом» у хоровому виконаннi, додолу схилили прапори перед cвoїм Кобзарем. Потому вci рушили на пагорб, що над Днiпром, а звiдтiля вже довго лунало: «Слава батьковi Tapacoвi! Слава вiльнiй Українi!» Опiсля знову рушили з пiснями до збiрнi, де проголосили створення товариства «Просвiта». Тут же зiбрали на нього 102,5 карбованця й вирiшили послати делегацiю до Полтави, де подiбне товариство вже дiяло. О шостiй годинi задоволена громада розiйшлася по хатам. Невдовзi, у тpaвнi 1917 року, надднiпрянська Україна офiцiйно проголосила свою незалежнiсть.

3 позицiй iсторичного матерiалiзму вищеописана акцiя визначаеться як буржуазно-нацiоналiстична - що за десятирiччя панування радянської соцiалiстичної iдеології набуло суто негативного значення. Насправдi ж нiчого ганебного, а тим паче кримiнального в тiй рaдiсно-святковiй, емоцiйно-пiднесенiй подiї не було. У народа пробудився предкiвськiй козацький потяг до волi, любовi до piдної землi та культури - якi й у страшному cнi не могли ще тодi уявити придушеними всiлякими ДПУ, комбiдами, голодоморами ... Але не слiд забувати про те, що до листопада 1918 року ще палала Перша cвiтовa вiйна - а бiльшовики посприяли скону цього страxiття. І що в таких умовах сталася глибочезна криза урядової влади (царської, а згодом i буржуазно-демократичноi) та економiки, нiмeцькa окупацiя України, а потiм ще й Громадянська вiйна. В таких катастрофiчних умовах лише бiльшовики зумiли утриматись, як то кажуть, на rpeбнi хвилi ..

Тим паче, що Келеберда на якийсь час опинилася у фронтовiй зонi. Денiкiнцi марно намагалися знищити загони органiзованої бiльшовиками Червоної Apмії - яку так чи не так, але пiдтримував мiсцевий партизанський загiн на чолi з колишнiми моряками Чорно­морського флоту П.Ciм'яном, К. Резиком, К.Муравйовим, Г. Гарагулею. В мiстечку вбивали людей i палили хати (Устянова, Бахкаловського). Рiзнi ходили чутки - cтepтi згодом «революцiйними чистками» ... За офiцiйною iсторiографiєю, пiд кiнeць Громадянської вiйни мiсцева партiйна органiзaцiя налiчувала бiля 100 чоловiк; у Кременчуцькому районi партячейки були ще тiльки в Крюковi, Федорiвцi та Єpecтівцi.

Радянську владу у Келебердi було встановлено в сiчнi 1918-го.

ТРАДИЦIЙНЕ ГОСПОДАРСТВО

Вище ми вже неодноразово торкались цього питання. Проте слiд його розглянути бiльш докладно й окремо.

Мiсцезнаходження Келеберди сприяло розвитку тут, перш за все, рибальства й мисливства - найбiльш притаманих глибокiй первiсностi, а згодом найулюбленiших козаками промислiв. До того ж ті й iншi старались обирати для своїх поселень добре захищенi нетрями та водою мiсця - але cyxi й високi. У вcix цих вiдношеннях мiсцина тут була iдеальна. Чималий, пiдстелений гранiтами пагорб нiколи не затопляв­ся - проте в повiнь нepiдкo перетворювався на oстpiв, а пiсля спаду води залишався в оточеннi Днiпра, заток та озер, повних рiзноманiтної риби й дичини, паливо постачали мiсцевi гаї, деревина, лоза й очерет з яких йшли також на будiвлi ... Так господарювали тут, в основному, за кам'яної доби.

За бронзової доби - коли, як мовилось на початку нашої книги, на територiї майбутнього мiстечка iснувало аж чотири поселення ­господарство ускладнилось. До рибальства й мисливства додались ще й скотарство та хлiборобство; користувались, напевно, й вигiдним положенням Гебердеевого Рогу на Днiпрi (тoдi Paci чи Синдi), на далеких шляхах. Про останне свiдчить знахiдка в Келебердi намистини зi скловидної пасти, яку краезнавець C.Єpeмeєв вiдносить до 3 тисячолiття до н.е. й вважае египетською.

Про мiсцевi особливостi скiфо-античного часу (друга половина 1 тис. до н.е.) красномовно промовляють знахiдки мідних стрiл та монет: сюди зaїздили, напевно, й напiвкочовi степiвчани зi Скiфiї, й торговцi з Риму. Але грошi oстaннix могли мандрувати й без них - передаючись не тiльки з рук до рук (як ота намистина), але й вiд дiдa онуковi. Розповсюдження римських монет II- III столiть особливо притамане так званiй черняxiвськiй археологiчнiй культурi, частина якої була пов'язана з давньословянськими племенами. Iх поселення знайдено в Салiвцi, а в Келебердi знайдено кiлька уламкiв вiд гончарного посуду, бронзовi пряжку та оздобу арбалету -- потужного лука. Biдoмo, що «черняxiвцi » торгували з Римською iмперiею переважно зерном - а звiдтiля отримували, кpiм грошей, тканини, оздоби, олiю i вино. Келеберда (тодi, може, Гебердей) за своїми грунтами та розташуванням не пiдходили для вирощування товарного хлiба - проте не виключено, що вже тодi почали виникати найпершi iї хутори ...

Келеберда козацьких часiв зберегла й примножила господарчi навики попереднiх тисячолiть. Стверджуючи таке, неслiд забувати про рiзний характер вiдомостей: якщо первiсну минувщину доводиться вiдтворювати по знахiдках речей та розкопкам поселень, то козаччина й сучаснiсть забезпеченi достатньою кiлькiстю писемних cвiдoцтв, а то й спогадiв - i тому виглядають набагато вигiднiше (нiж насправдi) вiд сивої давнини. В першому роздiлi ми вже достатньо сказали про це ...

Без перебiльшення можна сказати, що основою благополуччя козацької Келеберди став Днiпро -- з його рибою, менше з сплавом i дичиною. Piку здавна було подiлено на дiлянки, якi красномовно називались « промислами». Кожний з них належав окремiй ри6альськiй ватазi. З весни вона 6удувала собi на промисел (тобто сезон) з гiлок й очерету курiнь i обирала господаря. Промисел споряджався кiлькома «старшими», котрих називали також «односушами». Вони набирали cобi «тафу» з кiлькох десяткiв чоловiк, якi ловили рибу до пiзньої oceнi. Головним знаряддям лову був нeвiд, проте використовувались також ятерi, вершi, плетенки. По великiй водi ловили порожнiми сiтками та косяками - великими сiтками, розрахованними на бiлугу, осетра, сома, яких тодi достатньо водилось у Днiпрi. Весною, коли красна риба йшла по рiчцi вгору на нерест, застосовували самолови. Це була довга товста мотузка, до якої крiпили велику кiлькiсть коротких тонких мотузочок з гострими гачками на кiнцi. До гачкiв пiдв'язувались жмутки куги, яка тримала їх на плаву. Це було жахливе знаряддя, бо багато риби зривалось i гинуло задаремно; «питання бракон'єрства й екологiї» виникло, отже, давно. Були тодi й своєрiдна «спортивна рибалка»: найбiльш жвавi рибалки били велику рибу острогами ... Слiдом за красною рибою цiнувалася бiла: сом, короп, жерех, лящ, судак, щука, вусач, тарань, окунь. Заготовляли по-рiзному. Розчиняли, жир та iкру обробляли окремо. Тушки кiлька годин вимочували у водi, потiм пластували, робили надрiзи, в якi засипали сiль. Пiсля цього рибу складали в дiжi й пригнiчували зверху камiнням. 3годом просолену рибу знову вимочували й в'ялили при належнiй погодi. Влiтку, аби вберегти вiд мух i червiв, зранку розкладали на росистiй тpaвi.

Снасть виготовляли рибалки власноручно, вiдносились до нeї по-­хазяйськi й зi шаною; до того ж нитки були недешевi. 90-рiчна Олена Андрiянiвна згадує, як ії батько пiрнав, аби вiдчепити невiд, -- а це ж надзвичайно небезпечна робота ... Пiсля рибалки сiтки з простих ниток треба було дбайливо сушити. Bci знаряддя зберiгались в окремiй клунi (чи не вiд такої знайдено в Келебердi замок ще з часiв Київської Pyci?), розвiшували там на гачках i перекладинах. Взимку неводи лагодили, набивали на лiто льодник. О.А.Свистун розповiдає, як працював ії батько, Андрiян Антонович. Рибалив змалечку, добре розумiвся на цьому i був дуже старанним, а ще й бережливим. Тому й спромiгся вибитися зi злидарiв у люди. Прид6ав сiтки, два неводи, човни та два дуби, ще й хату з подвiр'ям. Раньою весною купував у волосних урядникiв дозвiл на промисел риби в Днiпрi, а з ним i дiлянку. Набирав ватагу охочих рибалок - i ставав на весь сезон іх отаманом та скарбничим. Юшку та кашу варила ім також найнята жiнка. Працювали i вдень i вночi - як дiло покаже . В недiлю й на свята вiдпочивали. На Водохреще отаман приносив з церкви свячену воду й кропив нею все знаряддя. Не цурався бiдноти: допомагав i вчив промислу. Деякi, попрацювавши у А.А.Свистуна, i caмi «вибивалися в люди» ... Так би й далi велось, якби не революцiя, яка определила хазяїна-трударя у куркулi. Якби ж то тiльки одного!

Не будемо забiгати вперед, а повернемось до козацьких часiв ­коли рибацький промисел мало ще вiдрiзнявся вiд вищеописаного i був настiльки звичним, що не завжди фiксувався в офiцiйних паперах.

Гетьманською ревiзiею 1718 року було зазначено, що в Келебердi проживае 185 козакiв кiнних, 49 пiших; посполитих же було 311. 139 з oстаннix мали власне тягло, 26 чоловiк об'єднались у кравецький цех, 25 - у швецький, 18 - у рiзницькиЙ. Приблизно через столiття тут та й ще в кiлькох мiстечках Полтавського полку iснували вже мануфактури по виготовленню сукна, дорогих хусток, килимiв. Себе забезпечували i в iншi мiсця продавали. У 1859-1862 роках через «лiсну пристань» Келеберди, кpiм великої кiлькостi будiвельного лiсу та ciнa, пройшло 14775 пудiв хлiба на 3370 карбованцiв. Козакiв тодi в мiстечку було 1986, мiщан 452, а загалом - 2415 чоловiкiв та 2537 жiнок. Мали три ярмарки на piк, щонедiльнi базари, 14 крамниць, 20 млинiв i аж 99 вiтрякiв - голоднi, отже, не були!

Велику вагу в господарствi Келебердянської волостi мали довко­лишнi хутори - котрi, як ми уже знаемо, почали виникати ще з давнiх давен, а особливо - пiсля oстаннix ординських навал 1736-1737 pоків.

Трохи згодом, У 1756 poцi, з Келеберди на один з хуторів (Куцеволiвку в урочищi Троїцькому) було перевезено першу церкву - Миколи Чудотворця.

Хуторяни займалися переважно хлiборобством, а також скотар­ством та бортництвом; не цурались i притаманих цiй територiї рибаль­ства, лоцманства, а то й - нiчого rpixa таїти, що було те було - ­розповсюдженого тут iз старовини рiчкового пiратства ... Подвiрний опис державних селян Келебердянської волостi 1855-1856 pоків вказує на те, що половина населення вiдносила себе до хлiборобiв, а половина займалась «подельными работами».

Великим досягненням мiсцевих селян стало виведення чудової породи сивих овець. Виникненню цiєї практично втраченої нинi породи сприяли незайманi ще в ХУIII та попереднiх столiттях солонцi бiля хутора Солоницi. Щодо землеробства в самiй Келебердi, то ії пiщанi грунти виявились найбiльш сприятливими для городини, чим i корис­тувалися мiщани. Цiна за десятину землi (на 1871-1875 роки) була тут мала: 34 карбованц.я, тодi як на хуторах - до 105 крб. В «Сборнике сведений о Полтавской губернии» за 1877 piк мовиться, що мешканцi «занимаются рыбными ловлями, особенно стерлядей и осетров и кроме того в окрестностях местечка, по хуторам у козаков разводятся очень хорошие серо-серебристые и густошерстные овцы, называемые сивые ...»

Не можна, одначе, вважати, що хутори, як то кажуть, задавили культуру мiстечка. Його школи й бiблiотеки й хуторянам розкривали потроху вiкнa в широкий світ - чому посприяла також угода 1871 року мiж мiською громадою та Днiпровським пароплавством про користу­вання рейсами мiж Кременчуком i Катеринослаiюм. Ну а знаменитi ярмарки в Келебердi, прикрасою яких була якраз продукцiя з хутоpiв! ..

(,Полное географическое описание нашего Отечества.>, видане в Петербурзi в 1903 poцi, засвiдчило, що в мiетечку провадилаеь розробка rpaHiTiB та гнейсiв, - звiдкiль, зокрема, було взято камiнь для монумента на честь 150- рiччя ПолтаВСЬКОї битви. Мiсце вийомки блоку й понинi добре видно на Келебердянському пагорбi. Тут же, недалече, стирчить обвiтрений «Камiнь сорок п'ятого» - до якого, за переказа­ми, пiдiймався Днiпро в страшенну повiнь 1845 року ...

Мiж мiстечком i хуторами лежав у ті часи шмат громадської землi 319,5 десятин. З нього видiлялися садиби. А ще мали 4 острова площею 629 десатин - звiдкiля розподiляли еiнокоси й дiлянки шелюги для господарських потреб. Громадськi господарi отримували це безкоштовно, а чужi платили оренду (8 карбованцiв за десятину землi пiд посiв), вiд чого громада мала при6уток бiля 300 карбованцiв на piк. 3береглася купча за 1888 piк урочищ Коноплянки й Горiшнi Плавнi у помiщикiв Кобеляцъких. А то ще й рiшення Келе6ердянської громади про видiлення (без права продажу) запасному мaтpocoвi Н. 15х10 сажнiв землi для будiвництва хатини. До 1910 року вiдноситься перелiк iнших професiй Келеберди: ри6алки - 71 чоловiкiв та 4 жiнки, поденщики - 36 та 3, шевцi - 5 та 18, вiзники - 15, чоботарi -14, столяри -8, слюсарi - 3, теслi -5, коваль -1.

Не можна не зупинитись на ярмарках Келе6ерди, особливостi яким надавали Днiпро з рибою й лiсом, а також хутори.

Цi три або чотири ярмарки призвичаювались до великих правос­лавних свят- «на Масляну», «Онуфрiевську», «Прасков'евську», -як засвiдчено з 1863 року. Приїздили, привозили й коньми чи волами, й човнами ачи пароплавами. Колишнiй «литвин» плотогон Василь Петрович Азаров пригадуе так:

«От у присмерках ще пiдпливаемо на плотi до Келеберди.

Минаемо Чикалянську забору. Ще мiсяцъ на нe6i висить. Попереду свiтяться вiкнa, спалахують вогники в надворнiшнiх пiчках. А от уже видно й церкви! .. Вiдчалюємо човном пiд парусом. «На ярмарок! На ярмарок!» - кричать плотарi. Тут якраз i сонце починае вставати.

Причалили. А скiльки тут люду! .. По три днi гримiли цi ярмарки.

Чого тiльки там не було: хлiб, ри6а, глечики, рiзний тобi реманент ... а тканини, а вовна! Окремо - лiс, окремо - худоба; все що треба ­знайдеш. А то ще зiйдуться вечором до одного багаття та кiлька музик, - я-ак ушкварять! Тут тобi i на скрипках, на дудках, на бубнах, тут тобi - тaнцi, пiснi! Отам я собi й дiвчину знайшов - баби Хомчихи, яка на ярмарку калачами та бубликами торгувала. Через пiвроку й побрались! І, слава Богу, все життя добре прожили, шiсть синiв i двi дочки нажили! ...

Святу правду баба Oдapка «Наречена» Шевченка казала: «На­роду щоб було як мли ... Дiтей за ворiтьми, мов квiток на грядцi. Одна дiжа зiйшла, саджають, другу замiшують, третю розчиняютъ. Свята Покрiвонько, покрий голiвоньку, землю - в'ялим листочком, голову - червоним платочком ... А далi як спiваеться?

- Та хто ж Вам, келебердянськi Праматерi, зараз на це

вiдповiсть ?!

Наш смуток - не за минулим, що його не вернути, як торiшнього cнiгy. нові часи - новіi пiснi, - як то кажуть ... От за тими древнiми пiснями .:....- тобто за душевнiстю, причетнiстю до природи й громади, до земного життя та до божого раю, от за чим так жалкуе душа!

Нема вже ні xуторів ані ярмарок, Hi отих рибальських та мiстечкових громад -- не кажучи вже про козацькi. А іх же не так новітні часи, як нова влада зломала. 3ломала вiдлагодженi поколiннями вiдносини й взаемозв'язки! .. Поганi були? - Не без того. Але чи поправила іх, чи приживила ще кращi?! Чи побiльшало в cвiтi, або хоча б у тiй же Келебердi з сiчня 1918 року людяностi й щастя?

Офiцiйна iсторiя доперебудовних часiв наголошує - так: все покращало, всього побiльшало. А старі люди кажуть: поменшало! Але скiльки тих старих, дореволюцiйного нарордженння ще залишилося? До того ж вiдомо: молодiсть - епiдемо й далi за фактами - за вiдомими та не дуже вiдомими.

РАДЯНСЬКА IСТОРIЯ КЕЛЕБЕРДИ

Отже, в сiчнi 1918 року в Келебердi було встановлено Радянську владу.

З наступного року почалося скасування козацтва. Проте до 1923­го Келеберда продовжувала вважатись мiстечком і залишатись цент­ром волостi. 3годом (до 1930 року) вона стала центром сiльради у складi Потiцького району Кременчуцького округу (з 1930 року - району).

Виростають, неначе гриби, товариства: « Червоний партизан» ­по виготовленню гнутої меблi з лози, «Червона ягода» --- по розведенню садiв, «Вiльна прап» - швейна майстерня, коопвишивка iмeнi 8 березня та iн. Кооперацiя, що iснувала з 1924 року, була реорганiзована згодом у сiльськогосподарське кредитне товариство, яке навiть карбу­вало власну монету (латуннi жетони трикутної та круглої форми - вiд копiйок до 10 карбованцiв). У 1928 poцi виникло машинотяглове товариство. Були ствоpeнi також сiтков'язальна майстерня, заготзер­но, хлiбопекарня, молокозливальний пункт, по два магазина й медпун­ктa, пологовий будинок, бiблiотека та клуб ... це був час НЕПу -- «нової економiчної полiтики» по залученню (для змiцнення молодої радянсь­кої влади) приватного капiталу й iнiцiативи. У цей час у Келебердi мешкало 1479 жителiв, а на хуторах -2462.

Вiдчувши достатню змiцнiлiсть нової влади, сталiнський уряд вiдмiнив НЕП. Восени 1929 року ЦК ВКП(б) ухвалив рiшення ЦК КП(б)У про лiквiдацiю xуторів- яких тiльки бiля Келеберди було десь за 20. Людей стали примусово переселяти до сiл, «укрупняти». Це стало надзвичайно чутливим ударом не тiльки по iнiцiативi, але й по людськiй гідності селянина-годувальника. До того ж почався приму­совий вiдрив людей вiд землi й пiдрив хлiборобства та скотарства - яIO ще й - досi в усьому cвiтi є основою економiки будь-якої країни. Правда, партiя, й уряд одночасно з лiквiдацiєю хуторів стали форсувати «добровiльну колективізацію» селянства - але гідності й любовi до хлiборобства, тим паче до нової влади це не прибавило. Тодi - як це тепер вже загальновiдомо - ота влада вирiшила наказати селян голодомором, що з великим успiхом i проробила в 1932-1933 роках.

~Приходять було, - розповiдае Григорiй Федорович Саламаха. - Комiсiя ота з бабцiв та зайцiв - хто до роботи не ласий, з грабункiв живе. Забрали три пуди хлiба; через годину - знову на порозi: ~Давай!.-.~Та де ж я вам вiзьму? Гатять по столу кулаками: ~Я партбилет из-за вас потеряю! .. Давай!!. Забирали нaвiть варене з печi. Штрикали скрiзь щупами - чи не заховали зерно? ..

Haвiть голова колгоспу з голоду вмер, бо з хати до зернини забрали. А сiм'я I.П.Чалого й вимираючи не захотiла до колгоспу вступити. Його родич розповiдає, як зсилали до Сибiру сiм'ю Григорiя Удовицького, що мав у Павлiвцi млина. Все чисто забрали, - i сина Якова через деякий час. Дiйшла черга й до його жiнки з немовлям на руках, - так босу на пiдводу i кинули, а заморозки вже ж на дворi стояли. Так начальник ії пожалiв, вiдпустив ... Федiр Рило з Коноплян­ки хлiба не здав, бо мав велику сiм'ю. Так хлiб забрали насильно, хазяїна - до Сибiру як куркуля; а жiнка з трьома дiтьми з голоду вмерли. В Келебердi у Дарiї Трут горщик з вареною квасолею з печi витягли й об пiдлогу розбили; почала не давать, голосити - так член Koмiciї Бондаренко зуби їй вибив. А мала ж аж 9 дiтей! ..

Heвiдoмo, хто й як, але органiзували в Келебердi приют для сирiт. «Чужих 12 було, а в 1933 poцi почали приймати й своїх, iз села,­розповiдае Biктоp Кирилович Кутько. - Наша мама кухарем там працювала. Приносила додому свої невеличкi пайки. Не забути, як тягли ми свої рученята за тiею крихтою хлiба ....

Mir би Днiпро рибою людей рятувати, - перекрили й цей виxiд.

Так, у рибалки Карпа Дiгтяря все чисто забрали - аж той розум втратив i вмер. А вiдомий вже нам (з попереднього роздiлу) ~куркуль Андрiян Свистун покинув рідну Келеберду й yтiк човном у Сукачiвку пiд Днiпропетровськом. Там пристав до бiльш терпимого колгоспу , набув за свою роботящiсть i характер великої шани,- i помер, як то кажуть, своею смертю лише в 1958 poцi, в 100 pоків.

А в Келебердi таке щастя багатьом не судилось. Чимало людей лягло до спiльної ями, яку вирили на вхoдi до цвинтаря i зарили нe зразу - щоб не рити нові. Принаймнi одну жiнку,- розказував Г.Ф.Саламаха,-живцем поховали. «Iхала до брата, щоб пiдгодував- та знесилила зовсiм i зiйшла на пристанi в Келебердi. А документiв не мала -так iї та комiсiя звелiла вкинути в яму. Три днi вона там живою лежала .... І це ще не найстрашнiше з тих лiт. Он у Коноплянцi брати Васики з'їли немовля й стару мaтip .. Один з тих братiв i за мною гонявся,- розповiдае Г.П.Сiм'ян. - Та тут якраз трапився активiст Карпо Резин, i вистрiлив у нього з нагана ....

Напевно, нi татари, aнi царський полковник Яковлев з донцями такого зла Келебердi не вчинили, - як oтi комiсiянти Бондаренко, Нестеренко, Бабець .. Цю трaгiчну cтopiнку з icтopiї нашого народу слiд пам'ятати вciм, слiд осмислювати маловiдомi сторiнки icтopiї, ­слушно пише в наш час Валентина Iвaнiвнa Марченко, колиmня вчителька, а тепер пенсiонерка й зaвiдyюча музоєм icтopiї Келеберди.

Гoдi й казати, що залишки cтapoї iдеології руйнувалися вщент.

Особливо доставалось церквам, якi грабували й паплюжили з перших pоків радянської влади .. В iм'я свiтлого майбуття. сiльськi активiсти попалили не тiльки iкони, а й надзвичайно цiнну бiблiотеку - яку, кажуть, перевезли до келебердянських церков пiсля розгрому Запорiзької Сiчi ... у 1937 poцi почалася кампанiя остаточної розправи з релiгiею. А.М.Прокопович, який пiсля закiнчення Полтавського 6огословського iнституту з 1921 року був священником у Келебердi, висловив незгоду з доцiльнiстю такої настанови. Toдi мiсцева влада почала пiдкрiплювати свої дії iнiцiативою населення: примушyвати селян пiдписувати вимоги про закриття цepквiв. Прокопович попрохав не травмувати душ вiруючих: .Якщо наказують вам, то закривайте без оцих пiдписiв .. За це священника звинуватили в контрреволюцiйнiй агiтацii й заарештували. Вже на другому допитi він зiзнався в иалежностi до вiйськово-повстанської органiзaцiї .. Коли я звiрив пiдписи Прокоповича на протоколах першого й другого допитiв, то здалося, вони були виконaнi руками рiзних людей: перший - ще молодої освiченоi людини; другий - старого, немiчного чоловiка., ­пише член Верховного суду УРСР В.Маляренко (.Сiльські Bicтi. Biд 19.01.1990 року). - Зараз можна лише уявити, в силу яких обставин священник визнав себе винним у злочинах, яких не скоїв .. Священослужителiв загнали до Сибiру, а спаплюженi церкви присто­сували пiд клуб (Tpoiцьку), профтехшколу (Миколaївську), загoтзерно (Спаса й Пречистоi).

Не слiд, одначе, сумнiватись, що комунiсти - як i вci люди, а то й набагато палюше від iнших - щиро бажали щасливого майбуття для себе й народу. Безперечно й те, що скоро вони зрозумiли: на одних лише репресiях далеко не доiдеш - треба людей також годувати й учити.

Kpiм обов'язкових лiкнепiв (рос. ликбезов) було вiдкрито ще й семирiчку, яку з 1936 року реорганiзували в десятирiчку. Вчителiв уже вистачало. Пiсля уроків працювали гуртки: музичний, спiвочий, лiтературний, художьої вишивки. Подiбнi до двох перших, а також драматичний працювали й при клубi. Треба зазначити, що дiти та молодь радо приймали в них участь, охоче навчались. Виступи келебердянських гуртківців не один раз вiдзначались i в районi, i в областi. А хористи навiть тричi (у 1936-1938 роках) виходили переможцями в респу6лiканських змаганнях i мали за це прапор з написом «Келебердянський спiвочий гурток»... спiвали не тiльки на конкурсах, але й у селi - проте не так уже, як колись на тих ярмарках (прикритих у 1929 poцi). До того ж пiснi стали переважати нові бо за cтapi могли й до Си6iру заслати - як учителя Василя Полiщука за декламацiю вiршiв Шевченка.

3а чотири передвоєннi роки десятирiчку закiнчило 132 учнi з Келеберди та довколишнiх сiл. 35 з них стало потiм педагогами з вищою освiтою, 12 -лiкарями, 8 - iнженерами, 5 - офiцерами, 4 ­журналicтами. Така молодь стала найкращою опорою радянськiй влaдi, поколiнням сумлiнних ентузiастiв. Якому довелось винести на собi вже не голодомор - а вiйну, не колективiзацiю - а новобудови i цiлину ...

Почало налагоджуватись перед вiйною i господарство. Ще в 1930 poцi органiзувалась рибартiль «Днiпрова хвиля», яку в 1936 poцi реорганiзували в рибколгосп iмені Орджонiкiдзе; у 1932 органiзували сiльгоспартiль iмeнi Ленiна. До останньої вiйшла частина селян УспенiВFИ ТIїКуцеволiвки. Iншi - разом з мешканцями Келеберди, а також сiл Чикалiвки, Горiшнiх Плавнiв, Мишурiна Рога, Келебер­дянської сiльради - були записанi до рибартiлi, що мала хазяйнувати на вcix водоймищах вiд Редутiв до М.Рога. В основу артiлi було покладено старовинi, вiдомi вже нам з попереднього роздiлу дiлянки - промисли вздовж Днiпра з їх «старшими» (тепер ланковими чи бригадирами) та наймитами. Спочатку було 7 невiдних ланок по 7 чоловiк кожна та 4 сiткових по двое, - отже 57 промисловикiв. Ще жили з садиб площею до 0,61 га, але з них мали сплачувати державi великий налог. Жили надiями на загальне зростання добробуту радянського народу. В 1936-1940 роках рибколгосп iм.Орджонiкiдзе став головним постачальником риби на Полтавщинi - й багаторазово вiдзначався грамотами, перехiдними прапорами, урядовими нагорода­ми .

... Келеберда опинилась у нiмецькiй окупацiї 2 вересня 1941 року, через 72 доби пiсля початку Великої Вiтчизняної вiйни. Фашис­тська пропаганда видавала це за звiльнення вiд бiльшовизму й колгоспiв --- але несла з собою iнше ярмо. Спроба мiсцевих комунiстів органiзувати партизанський загiн виявилась невдалою: i дiяти ще не почали, як були схопленi й загинули десь у Кременчузi. Цi 19 людей вважаються страченими; 220 чоловiк молодi було вивезено на приму­сові роботи до Нiмеччини. При вiдступi (29.09.1943) село було майже повнiстю спалено: з 942 дворiв уцiлiло лише 13 хат - на 3941 жителя.

У довiднику «Полтавщина» (К.,1992, с.335-336) говориться: «Пiд час боi'в 1941 та 1943 в районi села загинуло 365 рад. воїнів.» (Не можна б порiвнювати, але й rpix забувати: пiд час голодомору 1932-­1933 тут померло до 560, а пiд час голоду 1947 - бiля 300 мирних людей ... ) Та довiдка вipнa лише почасти, бо наводить кiлькiсть встановлених прiзвищ - результат довгорiчних пошукiв мiсцевих краєзнавцiв.

Келеберду та сусiдню Коноплянку визволяли бiйцi 273 i 267 Стрiлкових полкiв 89 гвардiйської Бiлгородсько-Харкiвської стрiлецької дивiзiї. Перший з них у ту ж нiч на плотиках, надувних та рибальських човнах переправився на протилежний, правий берег Днiпра - на Успенiвку. Нe зважаючи на те, що ворог кинув проти repoїв 7 танкiв та iншi набагато переважаючi сили,- плаццарм вдалось утримати й забезпечити переправу частинам 84, 92, 252, 299 Харкiвських стрiлецьких дивiзiй та iн. Але успiху не вдавалось розвинути протягом понад двох мiсяцiв.

Бiйцi проявляли масовий героїзм, десятки з них цiлком заслуже­но отримували звання Героя Радянського Союзу. В однiй лише 89 гвардiйськiй Бiлгородсько-Харкiвськiй СД пiсля форсування Днiпра їх стало 37 (а за всю вiйну - 55) ... Але, як з'ясувалось надалi, ця операцiя була потрiбна для того, щоб вiдволiкати нiмцiв вiд головного прориву радянських вiйськ у районi Києва. Сьогоднi цей стратегiчний задум вищого командування зрозумiлий не вciм. «3 ycix операцiй по форсу­ванню Днiпра i Молочної в 1943 роцi операцiя, щo iї здiйснювали нашi вiйська в районi Чикалiвки - Успенки - Дереївки, була навдивовиж­ку невдалою i жорстокою по вiдношенню до людей, якi пiшли на штурм днiпрових круч, через те коштувала нам невиправдано великих жертв», - говорить, наприклад, Д.О.Маценко в сво'iй книзi «Батальйони необмундированих» .

... Нинi багато пишуть про подвiйну мораль - офiцiйну й життєву, державну й народну,- яка виникла чи не з початку радянської влади (точнiше: з останнього десятирiччя царизму, що зайшов у безвиxiдь), а в повоєннi роки вкорiнилася остаточно ... Цi роки пройшли для Келеберди, як i для Bciєї крaїни, пiд прапорами вiдбудови, а пiсля iсторичного ХХ З'їзду КПРС -- ще й боротьби з наслiдками сталiнського культу та його страшних «перегибiв». До oстaннix вiдносились i аж занадто cувopi покарання за «розбазарювання соцiалiстичної власностi. - що, зокрема, спричинили вищезгаданий голод 1947 року.

Рибалки, щоправда, так-сяк перебились - бо мали хоч якусь змогу поцупити здобуту своїми ж руками рибину. Було це за голову­вання - хай буде земля йому пухом! - А.Р.Дiгтяра, який хоч-не-хоч, а мусив впроваджувати «строгий контроль»... Кожен колгоспний рибалка отримував посвiдчення (хоча паспортiв селянам давно не давали, щоб не втiкали до мicтa), а6и вiдмежити вiд бракон'єрiв ­безперечних «вopoгiв народу». На човен видавалось не бiльше двох­-чотирьох сiток, за якi ланковi й бригадири несли персональну вiдповiдальнiсть. «Кукли. (фабричнi полотна сiток без наряду), якi держава почала продавати ри6колгоспам пiсля вiйни, мали на мeтi не стiльки полiпшення працi рибалок, скiльки їi стандартизацiю й контроль над виловом риби; зовсiм же негативним наслiдком стала втрата любовi до cнacтi, знецiнювання iї як посередника мiж людиною та рiкою i рибою. Останню радянськi трударi вимушенi були «здобувати для рiдної держави», а для осо6истого вжитку - «красти у держави», бо як же проживеш на пустi трудодні? Робилося це зi смертельним для життя ризиком - мiж держрибiнспекцiєю й прису­дом до таборiв, та товаришами, якi могли й утопити зрадника. Кiлькiсть риби на власний «тормозок» або «пай» з загального вилову визначав бригадир чи ланковий човна. «Пай» розкладали на купки. Один з рибалок вiдвертався, другий вказував за його спиною на чергову купку й питав: кому? - а перший називав прiзвище когось iз товаришiв. Все це, вiд «крадіжки держвласності» до такого традицiйного розподiлу вважалось у народi цiлком справедливим; як i для iнспекцiї -спiймати «злодюг»... Така подвiйна мораль вела до деградацїї народного духу, до фiзичного iшродження Haцїї. А тут ще й голод! ..

Народ продовжував, часом майже нелегально, шанувати предкiвськi свята, зруйнованi нiмцями церкви остаточно доруйнува­ли. Радiсною подiєю стало вiдкриття в 1952 poцi нового клубу, а згодом - i школи.

Пiсля cмepтi Й.В.Сталiна - «батька радянського народу, вдох­новителя вcix перемог» -- та ХХ З'їзду КПРС, який на чолі з М.С.Хрущовим вiдрiкся вiд його культу й закликав до «вiдродження ленiнських норм» -келебердянцям, як i всьому населенню СРСР, значно полiпшало. Але не зовсiм. Iнакше б не постраждав у 1958 poцi шановний голова рибколгоспу Андрiй Радькович Дiгтяр - хай буде земля йому пухом! ..

Biн прийняв село в 1945, як тiльки повернувся зi фронту.

Прийнявши руїни й землянки Келеберди пiд свою владу, їв разом з yciмa рiчковi черепашки й сушив собi голову, як би виконати­-перевиконати (а рибу ж у Днiпрi за три роки снарядами й бомбами ще й як прорiдило! .. ), а при цьому i вiдбудуватись ... Пiднялись з попiлища потроху, стали нaвiть розстроюватись, - де правдами, де й неправда­ми, звiсно. Купив от десь списану баржу, розiбрали на дошки для будiвництва рибальського стану. Чергова ревiзiя «зверху» угледiла в тому порушення соцiалiстичної законностi - i отримав Андрiй Радь­кович п'ять pоків в'язницi. Половину, правда, амнiстували i вiдпустили - не до piдного села, а пiдiймати iнший вiдсталий колгосп, бо свiй уже два з половиною роки очолював новий голова, колишнiй держрибiнспектор.

Петро Прокопович Карпенко головував у рибколгоспi iм.Орджонiкiдзе з 1958 по 1986 -аж 28 pоків!

3 рубежа 50 -60 pоків, пiд час «хрущовської вiдлиги» взаємини мiж народом i владою стали теплiшати. 3 щирою радiстю вiд урочистих обiцянок, що вже «нинiшнє поколiння радянських людей буде жити при комунiзмi», на початку 60-х pоків почали будувати Днiпродзержинське водосховище та Полтавський гiрничо-збагачу­вальний комбінат - куди, отримуючи довгожданнi паспорти, потяг­лось чимало заробiтчан з Келеберди та навколишнiх сiл (тим паче, що вони опинились пiд зносом). Потреба в цих новобудовах, безперечно, була й залишається, їх економiчна доцiльнiсть цiлком очевидна. Та чи обрано оптимальнi рiшення іх технiчного втiлення, чи було зважено вci негативнi побiчностi тiєї й iншої новобудов; чи вapтi надлишки залiзної руди та електрики напрiч зниклих з Днiпра вyrpiв, вусачiв, осетрових, - но кажучи вже про села й душi вiльних козакiв, кобзарiв, хлiборобiв, рибалок?

Ось у чому полягали новi сумнiви народу з Келеберди, та й не тiльки. Але на відміну вiд багатьох-багатьох iнших, келебердянцi з давнiх давен не тiльки роздумують, але й дiють. От з на'ifколишнiх сел людей переселили до Салiвки, далекої вiд piдного Днiпра й зростаючого Комсомольська,- а келебердянцi звернулись до уряду УРСР з листом, де довели недоцiльнiсть знесення свого села: он у найвищу повiнь 1845 року Кременчук затопило, а нас - не дiстало! ..

Отак i вцiлiло, i стоіть ще старовинне село! Втративши за першi 45 pоків радянської влади не тiльки статус мiстечка й волосного центра - а й хутори, церкви, ярмарки, пристань, лiкарнi, бiблiотеки i школи ... а людей, людей полягло!

Та, хвалити Бога, - вцiлiло! .. Не те, що навколишнi Павлiвка, Коноплянка, Шведiвка, Дробецькiвка, Гапонiвка ...

... В енциклопедичному довiднику «Полтавщина», виданому 1992 poкy в Киеві, радянська iсторiя Келеберди закiнчуеться такими словами: «1989 на мicцi переправи рад.вiйськ 1943 через Днiпро вiдкрито пам'ятниЙ знак». Невже це тут найвищий iтог Радянської влади!? Вважаемо, що аж нiяк, бо як би там не було, а життя в Келебердi не урвалося, не увiнчалося пам'ятником загиблим у грандiознiй борнi. Та й влада ... не тiльки люди пристосувались до неї, але й вона потроху навчилась їх шанувати, - i знедавно, десь у 70 роки, почалось досить-таки люб'язне спiвiснування. Вiдлигуемо, можна сказати. Про що й розповiмо в нашому заключному роздiлi.

3 викладених у попередньому роздiлi фактiв цiлком зрозумiла, що необхіднiсть перебудови засад Радянської влади визрiвала задовго до 1985 року. Iнша справа, чи своечасно, чи якнайкраще, ким i в чиіх iнтepecax розпочато цю перебудову? Нащадкам стане виднiше, як вiдповiдати на тaкi запитання ...

Слiд одразу ж сказати й про те, що разом з негативними (переважно, для залишкі прадавнiх традицiй), Келеберда набула в 60­тi роки й позитивних чинникiв (для майбуття, принаймнi до рубежа XX-XXI столiть). Як би там нe сiпали село реформи ХХ й наступних з'їздiв КПРС, але стан i добробут людей, порiвняно з «епохою Сталiна», набагато покращав. Ti ж Днiпродзержинське водосховище та гiрничо­збагачувальний комбiнат у розбудованому по cyciдству з Келебердою новому мicтi Комсомольську-на-Днiпрi призвели не тiльки до вищеок­реслених напастей, але й до зростання достатку людей. Чого бiльше в цiй сумiшi - ще важко визначити, ще належний для розширення iсторичного кругозору час не минув ... В попередньому роздiлi багато велося про бiди, то ж давайте наостаток порадуемось, зосередимо увагу на позитивах. Та й як не кажiть, а в 60-90 роках їх набралось немало, - у 50 - 20-x набагато менше було. (Хоча, будемо об'ективнi, подiбне сталось i в багатьох iнших кpaїнах, - напевно ж не завдяки радянськiй чи ще якiйсь владi, а, перш за все, науково-технiчним досягненням людства ХХ столiття.).

Так, водосховища «з'їли» найцiннiшу рибу Днiпра - але ж гюбiльшало судака, ляща, жериха, сома. Так, повивелись cтapi села й традицiйнi рибалки - але ж у теперiшнiх стало чимало моторних кaтepiв i суден, на одного чоловiка припадае аж бiля 30 ciток! .. 3агалом же виходить, що умови працi полiпшились, людям покращало й продуктивнiсть зросла. Робота нинiшнiх рибалок все бiльше iндустрiалiзується, а побутовi умови добрiшають. (Iнша справа - чи кориснiше це все для органiзму теперишнiх i прийдешнiх поколiнь, чи доцiльнiше використовують люди вiльний свiй час, якi складаються зараз традицiї? .. )

Тепер найсвiтлiший у Келебердi - День ри6алки, що вiдзначаеться по всiй кpaїнi в другу недiлю липня. Готуеться колгосп заздалегiдь, Bci прагнуть зробити його кращим, нiж минулого року. 3апрошуються до клубу художнi колективи з Комсомольська, Кременчука та Полтaви, виступають мiсцевi аматори. 3а розповсюдженим у всьому cвiтi звичаем тих, хто мае свiй хлiб iз води, свято розпочинае Нептун - давньогрець­кий бог моря, озер i рiчок. За складеною нещодавно легендою, в Днiпрi він з'явився на мужнiй виклик малодого селянина, який першим побажав стати рибалкою- i пустив на знак того у воду стрiлу ...

Тепер Нептун вже не випiрнае, а пiдпливае - на кращому за своїми трудовими показниками колгоспному кaтepi. Пiсля шанобливої подачi трапу, божество вод у почтi русалок сходить на берег.

-- Хлiб нелегкий рибацьких нив ...

Минайте мiлi й вибалки;

Во i'мя щастя i добра

зичу завершувати добрi починання! ..

Не забувае й предкiв:

-- Тут нашi брати по кpові лягли, і ти їх, земляче, добром пом'яни!

Пiсля вiтального слова Нептуна - музика й танок русалок. До них приєднуються, змагаючись мiж собою, iншi танцюристи, спiваки, музики, оповiдачi-гумористи. А тут поспiвають два величезнi казани юшки та ще й казан кашi! IЦо ж то за День рибалки - та без юшки, без випивки? Але це - трохи згодом. Бо ще треба й гостям показать свою вправнiсть - у танцях, у перетягуваннi каната та iн. А перед початком обiду - промова до рибалок та гостей голови колгоспу. 3вучить перелiк досягнень та побажання наступних успiхiв, здоров' я й удачi на голубiй нивi. Передовикiв нагороджують грошовими премiями та цiнними подарунками. А це ж тобi не в контopi - а на людях, при шанi! Таке заохочує, спонуковує до нових звершень - кращих, нiж у минулому poцi ...

Пригощаються вci - i мiсцевi, i гocтi, хто бажае й скiльки бажае ... Пiсля такого обiдy - перепочинок до вечора. А там - хто до клубу до ранку, хто на острови до нiчних комapiв ... Наступного ранку село не прокидається, вiдпочиває й набирає сили на труд.

Отак вiдзначають найулюбленiше сучасними рибалками свято в Келебердi.

3 60-х pоків, зi стабiлiзацiї водосховища та комбiнату, келебер­дянцi вiдзначають оновлення села по головам колгоспу .

В першi роки iснування Днiпродзержинського водосховища рiзко зменшились улови, колгосп опинився в боргах i майже oстаннi келебердянцi потяглися до сусiднього мiстa. Славетне село опинилось у черговiй нечуванiй скpyтi й от-от мало загинути.

Келеберда врятувалась при головi П.П.Карпенко. Допомогли, можливо, не так його особистi якостi, як щаслива нагода: Полтавське облрибуправлiння вирiшило спробувати - вперше в УРСР - побуду­вати рибопитомник на базi колгоспу (ранiше тaкi питомники будува­лись i були на балансi Полтавського рибокомбiнату), i начальський вибiр упав на прекрасно розташовану Келеберду, що мала, до того ж, прадавнi рибальськi традицiї. Облуправлiння й напучило, i практично допомогло Петровi Прокоповичу в будiвництвi cтaвкiв площею 150 га для розведення малька карпа та iншої промислової риби. В 1972 poцi рибо питомник було здано в експлуатацiю. Валовий прибуток колгоспу iм.Орджонiкiдзе становив тодi 80 тис.крб. Тепер же лише реалiзaцiя продукції cтaвкiв почала давати 75 тис.крб. У 1975 poцi, пiсля остаточного завершення будiвництва та набуття необxiдного досвiдy, ставки дали бiльше 100 тис.крб. чистого прибутку.

Стабiлiзацiя економiки колгоспу, новi робочi мiсця й зростання добробуту припинили вiдтiк людей з Келеберди - традицiйно прекрас­ної, до того ж своєю природою. Яку, нарештi, було oцiнeнo й на державному piвнi: в 1979 poцi знаменитий келебердянський пагорб й довколiшню територiю площею 5 га було визнано пам'яткою природи й узято пiд охорону.

Село почало пiдiйматись. У 1978 poцi колгосп узяв в оренду у обласного рибокомбiната аналогiчний ставок бiля Григорово­-Бригадирiвки, а наступного року почав будiвництво нового ставка площею 105 га - для вирощування коропа, товстолобика й іншої промисловоi' риби. Так склався повний комплекс - який пiд умiлим керiвництвом молодого фахiвця Олексiя Володимировича Фроленка почав давати до 250 тонн товарної риби й щорiчно приносити колгос­повi до 300 тис.крб. Суттевий додаток до прибуткiв з Днiпра1

Можна було б у тi роки й бiльшого досягти, коли б голова та правлiння зумiли встановити дiловi зв' язки з сусiднiм - вельми потужним i багатим - Полтавським гiрничо-збагачувальним комбiнатом. 3авадили прагнення до незалежностi та iснуюча адмiнiстративна розмеженiсть: Келе6ерда вже втратила власну сiльраду й пiдкорялась тепер у цьому Салiвцi, а ще й Кременчуку з його районною владою; ПГ3К мав же державне впiдпорядкування. Та й iнiцiативнiстю П.П.Карпенко не вiдзначався: за 28 років спромiгся побудувати лише школу й водопровiд.

У 1986 poцi головою рибколгоспу став нинiшнiй голова вiдродженої (вже в 1993) Келебердянської сiльради Борис Миколайович Хайновсь­кий. Колись він був моряком торговельного та риболовецького флоту; потiм очолював вiддiли рибфлоту та рибколгоспiв i переробки риби в тому самому Полтавському облрибуправлiннi, яке благословило розбу­дову ставкового господарства Келеберди. Так що й (i не тiльки, далеко не тiльки! .. ) господарство, його труднощi й можливостi Б.М.Хайновський знав прекрасно. То ж не дивно, що при ньому - та ще й на хвилi пере6удови, яка напрiч вiдмiнила переслiдування за якiсь там «злiва» придбанi баржi- Келе6ерда пiднялася на ноги. Односельцi шанують Бориса Миколайовича за здiйснення розбудови господарства й вулиць села. При ньому звели 9 будинкiв для мiсцевих колгоспників i при'iжджих спецiалiстiв, побудували магазин, баню, пiрс-причал для катерів, будiвлю для вiдпочинку ри6алок, гаражi та котельню, сiтков'язальню, склади.

А ще закупили катери та машини, механiзували годiвлю риби в ставках -якi вже при Б.М.Хайновському остаточно довели дорозуму. Вже в 1988 poцi ри6колгосп Келе6ерди вийшов у мільйонери й став найпершим серед подiбних господарств Укрaїни. І це - в умовах важкої для крaїни пере6удови ...

у 1989 poцi на схилi келе6ердянського пагорба до дня Перемоги було вiдкрито той пам'ятний знак, про який мовилось наприкiнцi попереднього роздiлу. Через piк той високий металевий пам'ятник що бiлъше нагадуе вiтрило, анiж багнет - перенесли на мaківку пагорба й установили поряд з колишньою Преображенсъкою церквою. Iнiцiаторами цього були Д.I.Громов та О.Н.Гудошник - учасники кривавого форсування Днiпра, мicцe для пам'ятника обирали завiдyюча нещодавно вiдкритим музеем села В.I.Марченко та iншi келе6ердяни, а урочисто вiдкривали пам'ятник у присутності п'яти вeтepaнiв Б.М.Хайновський та його заступник В.Г.Прядко ... Один з почесних гостей, самодiяльний поет Володимир Карпенко з Харкова, присвятив незабутнiй тiй днинi вiршi:

Володимир Григорович Прядко прийняв колгосп на початку 1991 року. Наступного року на загальних зборах було обрано кoмiтeт громадського самоврядування, головною метою якого стало створення в Келебердi власної сiльради - бо колишню передали в Салiвку разом з населенням знесених (пiд час будiвництва Днiпродзержинського водосховища) сел. Пiд кiнець 1993 року така мета здiйснилась - i це є, покищо, найголовнiшою, воістину iсторичною перемогою В.Г.Прядка: до Келе6ерди повертаеться належний статус визначного населеного пункта.

Прагнучи до закрiплення та поглиблення успiху, правлiння колгоспу та поновлена сiльрада пiд керiвництвом Хайновського про­довжують розбудовувати Келе6ерду - надаючи дiлянки й допомагаю­чи в будiвництвi не тiльки мiсцевим жителям, але й при'iжджим. е у нового голови й свої особливостi, якi вигiдно вiдрiзняють йога вiд попереднiх начальникiв. Biн більше розумiеться на суспiльних зв' язках, на важливостi й силi традицiй - очевидним прикладом чого може слугувати ця книга, пiдготовлена й видана його пiклуванням, до чого цiлком слушно залучив i громадськiсть села. От i вийшла ця унiкальна, народна книга-меморiал, зроблена практично вciмa мешканцями пре­славної в поколiннях Келеберди!

22 червня 1991 року до Келеберди з Киева, Одеси, Москви, Уфи й багатьох iнших міст при'iхало 72 ветерани, випускники келе6ер­дянської десятирiчки передвоенних pоків. Iх вiтали посивiлi вже колишнi однокласники, друзi-земляки. Походили по воскресаючому селi, не без слiз попригадували тепер неiснуючу школу, побували у вiдкритому за три роки до цього музеї - яким завідуе останнiй директор Келебердянської школи Валентина Iвaнiвнa Марченко, хвилиною мовчання вшанували загиблих й померлих. 3устрiч через 50 pоків! .. Вечором над вiчним келебердянським пагорбом лунало, наче юностi вiдгук:

СТОIТЬ гора високая, Попiд горою гай.

3елений гай густесенький, Неначе справдi рай ...

Хтось, напевно, згадував i пощезнувшi ярмарки, i бойовитi надп кiнця 30-рОкiв, i все, що трапилось мiж ними й опiсля ...

Про створення за iнiцiативою В.Г.Прядка новітніx свят розказа­на на початку роздiлу. Треба б розповiсти ще про святкування Дня колгоспника та оригiнальне свято « Грай, rapмoнiкa! » - але ж скептики можуть пiдняти на cмix: «Не колгосп, а прямо-таки театр самодiяльностi! Не розбестилися б там! .. »

Продовжують виходити в Днiпро катери. Побудували лиманне господарство на 80 гектарів, який зарибили рослиноїдними породами риб - товстолобом, амуром. Будують ~' один ставок на 16 га. Для ефективного вирощування товарної риби застосовують механiчнi кор­мушки, що при значнiй економіі комбiкормiв. збiльшило рибопродуктивнiсть одного гектара до 20 центнерiв (тодi як середнiй показник по Украіні -14). А переxiд до трьохрiчного циклу вирощу­вання товарної риби дасть змогу збiльшити наважку коропа не менше, нiж вдвiчi. Розпочали нове для колгоспу вирощування сома й лина ... Цi та iншi нововведення очолює, як i ранiше, прекрасний фaxiвець i керiвник О.В. Фроленко.

Щоб ефективнiше торгувати й упевнено триматись на ринку треба дбати про високоякiсний асортимент i безпосередне спiлкування з покупцем. Ця вiдoмa економiчна iстина добре втiлюеться ри6колгос­пом Келеберди в конкpeтнi дiла. Вiдкрито цехи для в'ялення й коптiння ри6и. Майже половина здобичi проходить тепер мiсцеву переробку. Придбали холодильники на 70 тонн та швидкоморозильну установку на 3 тонни. Вся реалiзaцiя проводиться господарством, через власнi спецiалiзованi магазини (іх уже два) та з вiдповiдно обладнаних автомобiлiв.

Раз колгосп - колективне господарство, то від iдей суспільного комунiзму вiдмовлятись аж нiяк не з руки - цiлком резонно вважае Прядко. Молодий i, як наперший погляд, м'який, він не боіться виглядати поборником застарiлого, таким собi твердим комуиiстом . Не боіться, ба вміє надавати перевагу суттi над формою. Вiдмовився от сусiднiй колгосп iм.Ленiна вiд спецiалiста з дипломом Киівської сiльгоспакадеми,- до себе забрав, довiрив Iллi Власюковi посаду головного зоотехнiка. Та ще й ферму, яку тiльки збирались вiдкрити (а якби не вдалось?.). I.М.Власюк не пiдвiв ­виявився не тiльки енергiйним обiзнаним фахiвцем, вболiваючим за громадські справи, але й глибоко порядною людиною. Пораеться тепер з бичками й коровами, продукцiя яких iдe на потреби колгоспникiв та у вiдкриту недавно їдальню. Почали також вирощувати гусей на м'ясо та пух, що поступае до власного швейного цеху. Мають нaмip завести ще нутрiй ...

Орної землi в келебердянському рибколгоспi - ані гектара.

Проте знайшли вихiд i тут: завозять чорнозем на дамби cтавків i вже накошують сіно. А за сіном ... :От як виженуть сусiди-»ленiнцi» ще й тямущого агронома, - тоді обмiзкуемо,>, - не хоче заскакувати наперед Володимир Григорович. Зараз він бiльше заклопотаний втiленням у дiйснiсть мрії про газифiкацiю села.

«Прядко - людяний, пiклуеться про колгоспників» - оцiнюють роботу нового голови його односельцi. Це, знову ж таки, має свої конкретні прояви. І не тiльки у вiдмовi вiд стилю «ежових рукавиць», до якого тяжiли (бо примушував час) чи не вci попередники, не тiльки в загальному зростаннi добробуту селян. Органiзовано ось безкоштовнi обiди для малозабезпечених пристарiлих келебердян, а в Потоках взято шефство над школою-iнтернатом.

Дай-то, Боже, остаточно воскреснути тисячолiтнiй Келебердi!

ПЕРЕД нами пройшла довга iсторiя одного з найдавнiших, переживших поколiння й епохи українських сiл. Iсторiя, досить типова для лiсостепового Поднiпров' я, але з тим - унiкальна. Унiкальна своею безперервнiстю та якою-не-якою, а все ж збереженiстю живих традицiй. Тут чи не найдовше в Україні проiснувало козацтво - i дух його спромiгся-таки вистояти проти жорстоких випробувань ХХ столiття, сконцентрованих у кiлькодесятирiчнiй iстоpiї Радянського Союзу та УРСР. Громадянська та Вiтчизняна вiйни, колективiзацiя з iї голодомором, репресiї проти будь-яких прояв незалежностi, цiлеспрямоване винещення традицiй, етно-екологiчно тяжкi новобудо­ви - через все пройшла вiдкрита вciм вітрамм «Фортеця на ropi,> Келiеберда! Та й до цього iї - i вирiзали до ноги, i палили. А вона ось - вистояла, i знов розквiтае!

Що ж до остаточного воскресiння, то сучасний комуніст В.Г.Прядко пов'язуе надiю на це з розпаюванням колгоспної власностi, що дасть змогу «на повну силу розкрити всю творчу, енергiйну душу селянина» ... Дай-то, Боже, щоб вiдродився в Келебердi та довколо дух i добробут козакiв-хуторян. Бо кращого вiд цього спiвiснування з людьми та землею народ України - для себе й держави - ще не вiдкрив.

HAУКOBI ДЖЕРЕЛА КНИГИ

Архив музею icтopіі с. Келе6ерди Кременчуцького р-ну Полтавсь­кої обл.

АПАНОВИЧ О.М. 3бройнi сили України першоі половини XVIII ст.- к.,1969.

ВЛАСЮК I.M. Передiсторiя сучасного стану народу й культури Укршни (Екологiя i онтологiя). Матерiали Волинських фiлософських читань-94). -К.- Луцьк, 1994.

ПОЛТАВЩИНА. Енциклопедичний довiдник. Ред.

А.В.КудрицькиЙ.- К.,1992. ЯВОРНИЦЬКИЙ Д.I. Iсторiя 3апорозь­ких козакiв. - 3 т. - К., 1990-1991.

ЗМIСТ

Слово до читача 3

Часи предковiчнi 4

Козацькi часи 8

Мiж Запорiжжям i радами 14

Традицiйне господарство 20

Радянсъка iсторiя Келеберди 25

Канун й початок перебудови 32

Haукові джерела книги 40

315363, с.Келеберда Кременчуцького р-ну Полтавськоi обл., сiльрада.