МЕЖІ ЗДІЙСНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ В АСПЕКТІ НОВОГО ЦИВІЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

в аспекті но 131e42b ;вого Цивільного кодексу України

і тому можливість самостійно діяти і приймати вольові рішення підлягає охороні з боку держави. Однак суб’єктивне цивільне право не безмежне, його межі визначаються законом і встановлюють міру можливої поведінки уповноваженої особи у правовідносинах. Крім меж суб’єктивних прав існує й можливість їх обмеження.

В Україні конституційне регулювання обмежен­ня прав і свобод осіб ґрунтується на принципі непри­пустимості свавільного їх обмеження. Згідно з ч. 1 ст. 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією, а при прийнятті но 131e42b ;вих законів або внесенні змін до чинних законів не допус­кається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. На неприпустимість свавільного обмеження прав і свобод направлені конституційні гарантії, закріплені у ч. 3 ст. 57 Конституції України, якою встановлюється, що закони та інші нормативно-правові акти, що визна­чають права і обов’язки громадян, не доведені до відома насе­лення у порядку, встановленому законом, є нечинними. У Конституції наголошується, що права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов’язки виз­начаються виключно законами України (п.1 ст.92) і забороняються зміни до Конституції України, якщо вони передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини й громадянина (ч. 1 ст. 157).

з метою запобігання злочину чи його припинення; тощо. Конкретиза­цію й деталізацію зазначена конституційна норма знаходить у законах України “Про правовий режим надзвичайного стану” від 16 березня 2000 р. та “Про правовий режим воєнного ста­ну” від 20 квітня 2000 р., якими встановлений вичерпний перелік конкретних обмежень прав і свобод на пері­од уведення надзвичайного чи воєнного стану.

умовами обмеження прав і свобод є: положення Конституції та законів України, а також у певних випадках, виходячи з сутності цих обмежень, – зазначен­ня терміну їх дії.

відносини власності, а також установленням вимог до суб’єктів по здійсненню правомочностей власника. Цією системою норм встановлюються поряд із дозволами обов’язки та заборони. Необхідність встановлення обов’язків та заборон для запобігання свавілля з боку власника обумовлюється інтересами суспільства в цілому і кожного з його членів, які також є власниками. У суб’єктивному ж розумінні ці межі є встановленням

Право власності можна розглядати з позицій позитивного і природного права. Як інститут позитивного права право власності – це сукупність норм, обов’язкових для осіб, порушення яких спричиняє певні негативні наслідки. Позитивним правом особам надається можливість визначати своєю власною волею юридичні положення у відносинах, у які вони вступають, внаслідок чого за волею особи виникає її певна автономія. З огляду позитивного підходу норма закону надає власникові право або забороняє що-небудь робити, зобов’язує його утримуватися від певних дій щодо об’єкта його права власності. Природне бачення права власності розглядає його як властиве людині, і тому ним закладається врахування її потреб, що виходять із природних вимог. Однак і ним не може відкидатися враховування соціального призначення, розумності й сумлінності, охорони навколишнього середовища, моральних основ суспільства, що також є природним для людського соціуму.

Отже, в будь-якому разі осіб обмежують зобов’язувальні но 131e42b ;рми при здійсненні ними права власності, що в ч. 4 ст. 319 ЦК України позначається – “власність зобов’язує”. Конкретизація цих обов’язків, їх зміст, коло суб’єктів, які мають право вимагати виконання цих обов’язків, тощо обумовлюються сутністю відповідних правовідносин. Зрозуміло, що обов’язки власника як суб’єкта абсолютних правовідносин відрізняються від його ж обов’язків, коли він вступає у зобов’язальні правовідносини, реалізуючи свої повноваження по користуванню чи розпорядженню майном. Як абсолютному праву, праву власності притаманні передусім пасивні обов’язки власника. Проте у нього є й активні обов’язки, пов’язані із несенням тягаря утримання майна, виконання певних дій по припиненню свого права, наприклад на нерухомість.

Таким чином, юридичний обов’язок власника – це забезпечена законом необхідність його певної поведінки, спрямованої на здійснення суб’єктивно­го права власності. Вступаючи у різні відносини, власники здійснюють численні суб’єктивні цивільні права та виконують юридичні обов’язки, які обумовлюються сутністю цих відносин.